Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Вибач мені, — кажу я...

Я бачу:

Свобода, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, висуває шухляду, гортає вічний календар, водночас говорить і просить секретарку, щоб вона принесла кошторис, а тим часом ще й запитує мене:

— Ну, якої ти думки про театр із круговою сценою?

— Ніякої, — відповідаю я. — Так собі.

Можливо, я поговорю про це зі Свободою, коли він матиме час і спокій, можливо, згодом у машині, а тепер я присів навпочіпки перед його моделлю, яка дуже подобається мені. Робоча модель, чую я, вона ще зазнає змін. Це так, між іншим. Вічна розмова, яка вочевидь набридла йому, триває без кінця-краю. Нарешті поклавши трубку й закривши вічний календар, він каже:

— Ну й морока!

Я бачу Свободу, як він, глянувши, звичайно, на годинник на руці, скидає білого робочого халата, вдягає піджак і мовчить: мабуть, та вічна морока дуже роздратувала його.

— Дякую, — кажу я, — у мене все чудово.

Перш ніж ми йдемо, я навіть, не кваплячись, уже взявся за ручку, Свобода заходить до іншої кімнати, де люди в білих робочих халатах, хто сидячи, а хто стоячи, позгиналися над рейсшинами й логарифмічними лінійками і працюють над реальними завданнями, бюро немов засипане снігом, один старий технік повинен, на жаль, обрахувати, еге ж, увесь проект, нехай навіть це триває вічність (як я збагнув із телефонної розмови, йдеться про криту автостоянку).

— А ти, — запитав Свобода в машині, — ти ж був у Єрусалимі, — пригадалося йому, — що ти там робив?

Я бачу:

Свобода за кермом, обидві руки зверху, трохи розслаблені, як при їзді на далекі дистанції, обличчя після безсонної ночі, але пильне, розважливий водій, при нагоді одразу обганяє, не уриваючи при цьому розмови, а коли обігнати нема змоги, довго їде без ніякої нервозності; здається, ніби машиною керує не він, а вулиця, поки він розмовляє.

Жодного звуку про Лілю.

По дорозі я бачу будівництво і Свободу, як він іде по хиткому трапу, це лише коробка будівлі, робота вже скінчилася, бетономішалка мовчить, із неї щось капає, поряд мішки з портланд-цементом, туалет під квітучою вишнею, тачки, барак з паперовим плакатом на сітчастій огорожі: «СТОРОННІМ ОСОБАМ ВХІД НА БУДІВЕЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Свобода в плащі. Те, що він називає житловою кімнатою, — джунглі з вертикальних кругляків і дощок, так звана опалубка, сьогодні заливали бетоном стелю, шматки мішковини, зверху капає вода. Всюди будівельні матеріали: сувої руберойду, схожого на наждачний папір, діжка з вишневими пелюстками на брудній воді, лопати, пучок арматури в траві, купа згорненої бурої землі з бур’янами на ній, стоси блідо-рожевої, мов світанок, цегли. Одного разу Свобода дістав складаний метр. Цистерна з соляркою, що чекає коло грубки, всюди калюжі, дошки з відбитим на них штемпелем «Scotoni & Co.», висок з мотузкою, труби, що сяють бурою барвою, наче кінські каштани, каналізація, бетонний колектор, тринога з поліспастом, прикрита дошками купа щебеню під березами, пляшки від пива в траві, роздерті цементні мішки. Свобода поглядає задоволено.

— Що ж, — каже він, — ходімо!

Удома:

— Ну, що ти питимеш, — запитує він, але подбав і про лід, який несе Ліля, і про склянки для віскі, не розбиті вчора ввечері об камін, — ти, з твоєю печінкою?

— Віскі.

— Бачиш, — каже Свобода, він із пальця висмоктує оті балачки про театр із круговою сценою...