Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Ще ніколи реактивний літак не летів так повільно.

Поки літак летів понад осяяними сонцем хмарами, чоловік, можливо, спробував обдумати життя, яке вів на землі, але це йому не вдалося, а коли стюардеса зі своєю незмінною усмішкою принесла тацю з наїдками, він лише похитав головою: таж не міг він їсти, власне, навіть думати не міг, а знай поглядав на годинника, — тієї миті, коли невтішна вдова закривала заплакане обличчя чорною вуаллю.

Нарешті закректав гучномовець:

«No smoking»[30].

Літак, здригаючись під поривами вітру так, що аж тремтіли крила, принаймні хвилин двадцять ще кружляв у тумані, й чоловік уперше відчув страх.

Як він і сподівався, його машини на стоянці не було, паркувальник, якому він показав свій квиток, нічого не міг удіяти й направив його до поліції...

Він сів у таксі.

Не взявши з собою багажу.

На цвинтар чоловік прийшов першим; звичайно, тільки-но приземлившись, він одразу зателефонував додому, але марно, жалобна процесія була вже в дорозі. Крім садівника, що змітав мокре листя з дороги, на цвинтарі не було нікого. Чоловік читав написи на вінках. Накрапав дощ. Можливо, деяких написів він не бачив, вони були в крематорії на домовині, але зайти всередину, щоб придивитися, він не наважився, бо ж був у світлому плащі. Він, звичайно, прагнув прояснити ситуацію, то був його обов’язок. Дізнавшись в одного служника прізвище небіжчика, чоловік витяг із рота люльку, спершу безпорадно, а потім збентежено, бо вже їхали перші машини. Він, наче був тут геть недоречним, сховався за кипарис, трохи приголомшений побаченим: усі в чорному, повільна хода мовчазними групами або поодинці, прийшло досить багато людей, і декого він узагалі не знав, певне, представники якихось організацій та фірм, навіть сусідські діти, друзі, яких не бачив багато років, і геть усі в чорному, натомість він, єдина людина у світлому плащі, стояв за кипарисом і стискав пальцями люльку. Мить, щоб вийти і показатися, він, власне, вже пропустив. Зібралося вже чимало людей, надходили й інші. А втім, він і не мав великої потреби ховатися, бо всі, проходячи поряд по рипучій жорстві, дивилися в землю — і ті, кого повивала щира жалоба, і ті, хто вдавав її. Знайомі кивали одне одному головами, але стримано. Природна річ, ніхто не курив, тож навіть він запхав згаслу люльку в кишеню. Кепська річ: адже він таким чином визнав похорон ще до того, як пройшла вдова з вуаллю на обличчі, тепер він, безсилий, міг лише приглядатись, як усе пішло своїм ходом. Зворушення, яке огорнуло його, коли він читав намочені дощем написи, вже минулося, тепер він сприймав усе як змову. Вдова, як він і сподівався, прийшла в чорній вуалі, її підтримували обидва шурини, що йшли випроставшись, із розважливою гідністю і вберігали вдову від вітань, замість неї ледь киваючи головами в той або той бік. Чулося тільки, як риплять на жорстві колеса автомобілів, що приїздили й далі, як хряпають дверцята і спадають краплі води з кипариса. Вийти тепер у світлому плащі — ну хто на таке наважиться? Невдовзі долинули звуки органа. Йти в тій процесії останнім — власне, більше нічого не лишилося чоловікові, якщо він уже не може зупинити похорон; прийти останнім, щоб почути жалобні промови, було б зовсім не важко, бо в крематорії люди не озираються, якщо вже зайняли місце десь на лавах, тож небіжчик, якщо він поводиться спокійно, може взагалі стояти коло дверей. Усі чекали, поки надійдуть останні запізнілі шанувальники. Цілий автомобільний парк, орган — це все не могло лишити чоловіка байдужим, передусім орган. Людей приходило дедалі більше, фактично більше, ніж було сидячих місць, чимало їх були змушені стояти в дверях із капелюхами в руці, дехто навіть надворі. Отже, нічого не вийде, вони б побачили його, якби він намагався пропхатись у двері, щоб почути прощальні промови. Орган уже замовк. Чоловік лише чув, як спадають краплі з кипариса, тепер він знову взяв люльку до рота, щоправда, не курив, і не знав до ладу, що слід робити в такій ситуації. Йти в кіно чи додому? Він дізнався в одного водія, куди потім думає їхати жалобна громада, й пішов пішки, сунувши руки в кишені штанів, чоловік, що раптом мав забагато часу й тинявся без діла по вулицях, тим часом як пастор, якого він ніколи не знав, читав його біографію; чоловік у світлому плащі. Одного разу він зупинився: приглядавсь, як у садку грають хлопчиська у футбол, і чекав м’яча, що перелетів би через паркан. Чоловіка спокушала думка про гру у футбол у день свого похорону. Але м’яч йому не дістався, й трохи згодом він натрапив на порожню консервну бляшанку, тож вона й полетіла, як футбольний м’яч, а потім із брязкотом зачепилася за живопліт, тим часом як жалобна громада з понуреними головами, знову втішена органом, згадувала його. Він наполовину зрадів, що йому не довелося слухати своєї біографії, наполовину засмутився, що нічого не міг додати. Тепер він стояв у ресторані, де мала зібратися після похорону скорботна громада, й, і далі в плащі, пив грапу, потім пиво, потім другу грапу. Неможливий заклад, думав він, кафе в народному стилі. Для поминок замовили горішній поверх. Чекати, поки злодія з його прізвищем обернуть у попіл, довелося довгенько. Хоч би що спадало йому на гадку, наприклад, що можна було б сидіти нагорі, коли прийдуть скорботні поминальники, він завжди зважав на почуття вдови, що протягом останніх трьох днів справді тяжко переживала. Та навіть йому самому, якщо признатися чесно, було не до жартів. Він був справді безпорадний. Можливо, докоряв собі, що нічого не сказав про свій авіапереліт, і замовив ще одну грапу, гортав сьогоднішні газети, але не побачив жодного некролога: зрештою, в газетах щодня пишуть про щось інше. Коли люди, до яких ще звертались як до жалобної громади, піднялися нагору, начебто об’єднані спільним горем, згодом розбились на професійні, сімейні та випадково утворені групи, то розмовляли вже буденними голосами, щоправда, небагато. Кожен прагнув тримати двері всім іншим. Безперечно, були серед них і двоє чи троє щирих друзів, що їх він із радістю позбавив би участі в поминках, у цій чорній скорботі, бути присутніми на якій вони почуваються зобов’язаними не йому на догоду, а задля його родини. Чому вони не спустяться на долішній поверх?! Це засмучувало його. Коли згодом, уже вочевидь сп’янівши, він пішов до музичного автомата й поставив шпаркого шлягера, до нього не забарився підійти господар, до речі, теж у чорному, й попросив із розумінням поставитися до ситуації. Та оскільки музичний автомат, якщо він уже крутиться, годі зупинити, вони однаково були змушені дослухати шлягер до кінця. Про те, що діялося на другому поверсі, він міг тільки здогадуватися: столи, поставлені підковою, вдова, тепер уже без вуалі, але заплакана, прості холодні страви, шинка, місцеві швейцарські вина «Clevner» та «Beerly» і спогади особистого характеру. Декому його невдовзі бракуватиме, а іншим — значно менше, ніж вони запевняють. Жінки, що навіть у спогадах не примириться з ним, тут, безперечно, немає, й він відчув полегкість, товариство нагорі взагалі майже не мало нічого спільного з його життям і могло бути байдужим йому, байдужішим, ніж він наважувався показати в житті. Коли він був змушений піти до туалету, що містився на другому поверсі, у вестибульчику, на щастя, не було нікого. Він виблював. Коли згодом хтось прийшов, він уже встиг закрити двері. Жалобник вийшов. Там, за замкненими дверима, чоловік раптом почувся дуже нещасним, боявся, що вже ніколи не зможе відкрити двері, проте не хотів нікого гукати. Вони, напевне, розмовляють тепер у залі вже природними голосами, тільки вдова мовчить, що кожному зрозуміло, але жалобний настрій розвіювався. Згодом він почув голоси у вестибульчику, двоє чоловіків перед пісуарами розмовляли про професійні справи, цікаві й чоловікові за дверима, а потім ретельно мили руки, не менш ретельно сушили їх, щоб мати змогу довше поговорити про справи, нарешті жарт на порозі — не про небіжчика, розумієте, а про геть не пов’язані речі... Чоловік зрадів тому жартові, дарма що знав його. Тепер він міг би зайти до зали: життя йде далі. В залі якраз уже запанував підходящий настрій. Але, на жаль, він був занадто нещасний, тож йому лишилася тільки вулиця, де йшов дощ.

Його багаж і досі лежав в аеропорту.

Тепер він почувався неодруженим.

Десь коло півночі, вже виспавшись у якомусь залі чекання й протверезівши, він знову засмутився. Стати безпритульним у рідному місті — таке діє на нерви. Щоправда, можна піти до готелю і взяти кімнату з ванною; без багажу, зате з грошима. І з паспортом. Він боявся, немов кожен консьєрж знав, кого сьогодні обернули в попіл. Кінотеатри були закриті. Отож він сів десь на лаву, без капелюха під дощем, виснажений і замерзлий, тихенько тішачись тим, що живе, і раптом відчув готовність до свята, до нестримного, безумного свята. Сидячи сам без капелюха під дощем і чемно відхиливши запрошення однієї повії, він з’ясував, що є дуже небагато людей, яких після цього дня ще можна вважати за друзів, хоча він давно вже занедбав їх, і аж ніяк не йшлося про те, щоб він тепер, уже після півночі, завітав до когось, як гість із могили. Можливо, той або той дуже зрадів би. Чоловік думав про це з каяттям. Але каяття — не місце, де можна сидіти, треба діяти. Коли він нарешті зайшов до телефонної кабінки й подзвонив додому, ніхто не взяв трубки, вдова, напевне, спить у шуринів, тобто у своїх братів, які завжди не дуже любили нового родича. І немає причини сердитися на них. Чоловік у світлому плащі, що тепер стоїть у громадській телефонній кабінці, не дуже пасував до їхньої родини і знав про це сам. Вони ніколи не могли до решти зрозуміти цього шлюбу. Приголомшені її жалобою, — удар по-справжньому відчувають здебільшого вже після похорону, — вони тепер, мабуть, не казали того, про що думали всі роки, а тільки втішали стражденну. На щастя, дітей подружжя не мало. Брати втішали її, бо розуміли бідолашну, й не суперечили, коли вона без упину ридала, примовляючи, мов португальська черниця: ридала не через нього, а через своє кохання...

Хай там як, трубки ніхто не брав.

Чоловік у світлому плащі, поклавши нарешті трубку й зібравши монетки, що випали, перевірив, чи має він ключа від квартири, потім узяв таксі й поїхав додому. Йому хотілося спати. У квартирі стояла пітьма, він запалив світло й зупинився... картина була комічна: на столі сім чайних чашок, тут вони востаннє покріпилися перед похороном, а до цього ж усюди квіти, скринька, повна листівок зі співчуттями і листів із чорного каймою. Деякі він прочитав, навіть не сівши, а тільки схиливши голову. Хтось забув чорного капелюха. А решта, як і завжди, якщо не зважати на відчинені шухляди: розумієте, були потрібні документи, шукали і знайшли заповіт. Щоб, не зважаючи на нього, таки запросити пастора. Ну, гаразд. Він запалив світло в спальні: двоспальне ліжко, зверху її чорна вуаль. Він погасив світло. Кіт, що спав у кошику, був єдиною живою істотою в домі. Чоловік запалив світло в кухні, взяв склянку з шафи й набрав води, випив і набрав ще раз. Знову повернувся до вітальні зі склянкою в руці, ще раз обвів очима все навколо, не знявши плаща й тримаючи другу руку в кишені штанів, щоб не хапатися за власні речі, витягнені з шухляд: паки листів, квитанції, колишній спортивний значок, бланки податкових декларацій, страховий поліс від нещасних випадків, фотографії, якась почесна грамота. Погром. Здивований цими свідченнями зусиль, які раптом виявились непотрібними, він пив воду й дивувався не без певної насолоди. Коли до кімнати, вже прокинувшись, нечутно зайшов кіт, він злякався, а потім засміявся й дав коту печиво з чайного столу жалобників. У квартирі він пробув недовго і, здається, нічого не переставив, нічого не змінив. Тільки побачивши металеву чашу з сімома люльками всередині, не зміг стриматися, вибрав найкращу й сунув у кишеню плаща, але поклав замість неї в чашу люльку, яку мав із собою. Оце, власне, й усе. Він ще раз оглянув кімнату й погасив світло. На сходовому майданчику йому неначе щось почулося, він одразу заховався в якусь нішу й затамував віддих. Хтось піднімається нагору! Але потім почув, як відчинилися двері на нижчому поверсі, настала тиша. Наче коханець, навшпиньки, пильнуючи кожний шерех на сходах, він дійшов до вхідних дверей, і ніхто не бачив його, потім обережно прочинив їх. Дощ ущух. Чоловік підняв комір плаща, глянув угору на фасад і пішов: крім світла, яке він забув погасити на кухні, не знайдуть жодного його сліду; склянка на письмовому столі не дуже впадає у вічі, а от свого ключа від квартири він поклав у поштову скриньку, цей факт лишиться незбагненним...

Я й далі переймаюся Свободою.

(...бо я скривдив його. Адже не можна уявляти собі людину тільки в її ставленні до іншої статі, а чоловіка й поготів: більшу частину свого життя ми проводимо на роботі.)

Я уявляю собі:

Свобода в білому робочому халаті. Обидва креслярі, чию роботу він перевіряє, спершу не помічають його. Свобода такий, як і щоранку. Він стоїть, упершись волохатими руками в ріжки креслярського столу, думає, а тим часом обидва стажери, переживаючи за свій вирок, стоять обабіч від нього. Щось йому, здається, не подобається, можливо, пропорція, він одразу й не знає, бере лінійку, міряє, дивиться і бачить: так не піде. Шкода. Свобода не сердитий, а тільки замислений: треба сформулювати свою думку. Друге креслення. Теж замислений, але без докору: зрештою, це його власну ідею так охайно й відповідно до масштабу зобразили твердою рукою в прямій проекції та в перерізі. Це креслення теж не годиться. Але все-таки певний погляд. Від того, що не виходить, відмовляються, це робота, це добре. Свобода, впершись руками в ріжки креслярського столу, поки що, так би мовити, в teamwork[31], чекає народження ідеї, дивиться у вікно, тим часом як думає геть про інше — про вчорашній вечір із Лілею, — але недовго. Адже тут — проект одного державного підприємства — йдеться про справи важливіші, він просить подати рулон кальки, спокійно відмотує її, потім бере олівець, м’який, В5. Мабуть, креслярському олівцеві раптом спала одна ідея. Потім бере другу кальку, третю, спокійно креслить на них, бере четверту. Спокійно. Погляд його напружений, але він спокійний: адже слід запропонувати розв’язок. Свобода — не геніальний диво-майстер, але все-таки фахівець, освічений робітник, і те, що він цього ранку (після нічного метання пляшки від віскі) зображує на папері, вже краще, принаймні зрозуміліше, і обидва стажери, тепер знову зігнувшись із нахиленими головами, щоб читати його ескізи, вже закивали... Тим часом з’являється інший клопіт, викликають на одне будівництво, Свобода вирішує: потім чути, як він сміється; згодом йому треба зайти до однієї установи, а тим часом обидва стажери пришпилюють чисті аркуші й точать стрижні, щоб пополудні я знову побачив Свободу в білому робочому халаті, його волохаті руки впираються в ріжки креслярського столу; його дообідні ескізи, здається, справді стають ідеєю, навіть якщо, на його думку, надто несміливо, масштабно надто несміливо, і тому Свобода знову відмотує кальку, і тепер, дивіться, проект тепер — це питання лише надурочних годин. Коли після доповіді секретарки я заходжу, спершу видно лише смагляву лисину Свободи ззаду, я чекаю, аж поки стажери зрозуміють остаточно, аж поки він повільно крутнеться на дзиґлику й підведеться, скидаючи окуляри в роговій оправі.

— Я заважаю? — запитую я.

Миючи, а потім витираючи руки, він, брила, а не людина, пояснює, щоб відвідувач не боявся, що мій візит цілком бажаний і приємний, хоча його думки вочевидь ще прикуті до кальки, і я вірю йому, бо він одразу показує мені одну модель, щоб дізнатися думку невтаємниченої людини.