Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Мені пощастило.

Уже й не пам’ятаю, про що думав, коли з погаслою люлькою в роті я спокійно, не втомлено, а спокійно, тримаючи кермо обіруч, уважний і пильний очима, а думками витаючи десь-інде, їхав на повороті шосе й навіть не гадав, що десь, можливо, раптом трапиться ожеледь. (Можливо, я думав про вечір у Бурі.) Я їхав не швидше за шістдесят кілометрів, що підтвердили й свідки, і доти на всій дорозі я ще не бачив ожеледі, жодного її сліду. (Можливо, я думав про своє запрошення до Гарвардського університету...)

Сніг тепер уже не падає.

Я пив вишнівку.

Як і завжди, коли ставалося що-небудь, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність: я раптом опинився серед гурту свідків на сільському майдані й, нахиляючись для розмови з автомеханіком, що заліз під машину, вже припустив, що саме я, не хто інший, як я, вбив кільканадцятьох бернських школярів. Я бачу їх, дітей із червоними зимовими щічками і хмаринками пари в холодному повітрі, вони живі. Якби я вбив їх, це однаково видавалося б мені не менш неймовірним; я був би тим самим, що й тепер, а водночас іншим, і стою тепер серед кільканадцяти бернських школярів, що витріщаються, базікають і живуть, очевидці нещасного випадку з певною датою і місцем, щасливі з приводу незвичайної події, веселі, аж поки шкільний дзвінок...

Я замовив собі другу склянку вишнівки.

Десята година, вівторок, а от яке число...

Тепер механіки вже цілу годину лагодять автомобіль, що, до речі, й не мій; школярі здогадалися: удар по осі, пом’ятий обід, можливо, доведеться міняти навіть підшипник. Тут я не дуже тямлю. Думка, що доведеться ночувати, лякає мене, а втім, це звичайний сільський готель. Я ще й досі не скинув плаща, сиджу й намагаюся читати газету (можна поїхати й залізницею, щоб не ночувати тут; розклад руху та інформація про місцеве транспортне сполучення висять на дверях туалету), смокчу люльку, а тим часом в Алжирі (читаю я) закатували...

Отаке, значить, сталося.

Коли я знову читаю, що сталося в Алжирі чи деінде, і коли на мить можу уявити собі описані події, вже не існує нічого іншого, а уявлену картину я насилу витримую. Я готовий до будь-яких дій. Натомість сиджу, читаю стару газету й витримую. Бездіяльний... Я чекаю на запасні частини для машини, що, до речі, й не моя.

А ось уже й спогад

(поки в Алжирі катують):

Холодний і сухий сніг, що навряд чи затримується на асфальті, легенький сніговий пил, який здіймається вихором за кожною машиною, посередині вулиця майже без снігу, сіра й суха, і тільки обабіч лежать білі полотнища, аж поки проїде наступний автомобіль; ба навіть досить повільного велосипеда, щоб сніг вихором закрутився й ліг по-новому, наче рюші. Я майже ніколи не обганяю. Навіть за межами населених пунктів я навряд чи їжджу зі швидкістю понад вісімдесят кілометрів за годину. А я їхав у населеному пункті, я бачив, хоча мої думки всякчас переймалися чимсь іншим, а перед очима невтомно сновигали двірники; мої очі бачили, а нога відсунулася від педалі газу, і самовладання, яке часто межувало з дивом, анітрохи не полишало мене, коли я спершу кермом, а потім власним тілом відчув, що машину занесло. Моя нога не пішла до гальм, а одразу знову натиснула на газ. Відчувши, що машину несе, я побачив ліворуч гурт школярів, праворуч вітрину сільської молочарні з рекламами сиру й шоколаду. Якусь мить я ще спокійно сподівався, що, як уже не раз, після невеличкого заносу я зможу вирівняти машину, а потім зрозумів: ось воно! — і міцно затис люльку зубами, наче від цього щось залежало. Минула, здається, ціла вічність, поки мене просто крутило, наче я навмисне повертав кермо. Була якась іронія в тому, що мене крутнуло не ліворуч, а раптом чомусь праворуч, і машина, мов сани, ковзнула поперек вулиці. Тепер я вже не знав, де правий бік, а де лівий, усе перемішалося. На щастя, тієї миті ніхто не їхав назустріч, ваговоз із важким причепом, що, так би мовити, виринув у моїх спогадах, насправді вже проїхав. Я тільки бачив, як крутилося село. Я спостерігав. Безсилий, а водночас пильний до всього. Ліворуч вітрина молочарні, праворуч школярі. Мов на каруселі. Коли нарешті гупнуло, звук був смішний, мов запізніле відлуння, і анітрохи не приголомшив, я давно вже знав, що звичайне диво покинуло мене. Я загубив люльку, оце й усе, а машина тепер стояла в протилежному напрямку, вдарившись об бровку і зупинившись, бо інакше я був би вже у вітрині. Двірники сновигали й далі. Раптом рознервувавшись, наче тоді, коли ще ходив на курси автомобілістів, я хотів їхати далі, але машина не рушала з місця, я був на третій передачі, мотор заглух, я перевів на першу передачу й натиснув на зчеплення, щоб запустити мотор. Але автомобіль і тепер майже не рухався. Він повз. Нарешті я вийшов оглянути машину. На корпусі жодної подряпини. Я відчув полегкість, але тепер мені здавалося, ніби навколо повідчинялися всі сільські вікна, я соромився, стоячи серед гурту школярів, що обступили мене і, здавалось, дивилися на мене, хоча насправді розглядали тільки «Порше», що так весело крутився в них на очах. Один хлопчисько ненастанно проказував: «Його як крутнуло, як крутнуло!» Тепер я опинився без люльки, тож не мав і жесту, яким міг би засвідчити свою незворушність; я вийшов на середину вулиці й почіпав носаком асфальт навколо, щоб показати світові, що на дорозі ожеледь. Тільки аж тепер розчинилися навколишні вікна. Я мусив чекати, поки машину потягнуть на буксирі, запхав руки в кишені штанів і запитав, наче впавши з неба, про назву села.

Я був у Ленґнау, кантон Берн.

Згодом у готелі, п’ючи вишнівку, я дізнався від кельнерки, що на цьому повороті вже всякого траплялося, навіть смертні випадки.

Не знаю, навіщо я розповідаю про це.

Мій нещасний випадок не цікавить мене...

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Початок був би легкий:

Я зайшов, пополудні я просто зайшов до крамниці й зупинився. «Бажаєте чогось?» Я мовчав, немов не розуміючи швейцарського варіанта німецької мови. Я роззирнувся: окуляри, лупи, підзорні труби, найрізноманітніші окуляри, пенсне, театральні біноклі, але передусім окуляри. Предмет моїх бажань уже кілька тижнів лежав у вітрині (праворуч) на Фраумюнстерштрасе. А втім, білява дівчина переклала сформульоване діалектною говіркою запитання про мої бажання спершу англійською мовою, а потім німецькою літературною, щоправда, не дуже впевнено, й мені вистачило кивань головою, щоб показати, що я маю терпець або принаймні манери. (Я вважав за краще вступити в свою роль як німець. Я завжди відчуваю, ніби граю роль, коли розмовляю німецькою літературною мовою, і тому менше бентежився. Моя англійська мова була б убога, її б вистачало тільки на те, щоб мене більш-менш зрозуміли. Ну, а про французьку мову йшлося ще менше: я пасував перед кожним французом, і то тільки тому, що він розуміє рідну мову.) Отже, я стояв у крамниці, поки дівчина клопоталася дамою, яка щоразу, коли їй чіпляли на носа нові окуляри, витягала шию, мов пташка, ковтаючи воду, й лише сподівався, що до крамниці зараз не зайде ніхто з моїх знайомих. Дама, американка, щоразу розчаровувалася, стаючи з новими окулярами перед дзеркалом, і, здається, не могла наважитися ходити такою, якою її показувало дзеркало, ті вагання могли тривати ще довго. Я мав час ще раз обміркувати свій задум, але рішучості не втрачав. Коли дівчина нарешті обслужила мене, це сталося без вияву недружніх почуттів до американки, бо дівчина ненастанно показувала, що обслуговує співвітчизника лише мимохідь. Отже, я бажав, — чому я затинався? — сонцезахисних окулярів. Будь ласка! Я бачив, як вона простягає мені окуляри й водночас розмовляє з американкою, подає цілу крамницю, справжній арсенал окулярів від сонця, але вони не задовольняли мене. Що я сказав? Дівчина в білому, нікудишня продавщиця, але вбрана як науковець, заявила, що трохи темніших немає, бо інакше людина взагалі нічого не побачить, а ті, що пан бачив на вулиці у вітрині, вже не сонцезахисні окуляри, пояснила вона, а окуляри для сліпих. Я попросив показати їх. Дівчина здивувалася, — тим часом американка нарешті вирішила, і її годилося провести до дверей якомога люб’язніше, бо ж вередлива клієнтка нічого не купила, — але цей подив швидко минув, коли вона далі обслуговувала мене вже як єдиного клієнта; прямо вона не відмовлялася продати окуляри для сліпих, а насправді й далі пропонувала сонцезахисні окуляри, наче покупець лише пожартував; одні навіть пасували до мого обличчя, аж поки мені урвався терпець, і я навпростець сказав, чого хочу: не чого іншого, як чорних окулярів для сліпих. Будь ласка. Слід сподіватися, що не вийде господар, щоб самому розібратися з особливим випадком. Хтозна, чи не треба мати довідку від лікаря! Зрештою мене обслужили згідно з моїм бажанням і повідомили, що окуляри для сліпих — лише декорація, яка приховує сліпі очі, й тому вони такі темні; я запитав про ціну. Чи добре сидять на мені окуляри, запитала дівчина в білому, тепер сіра, як попіл, бузково-сіра, й доторкнулася мені до скронь, тож я раптом близенько побачив її обличчя й м’які повні губи, тепер сині, як стигла слива, а навколо раптом звечоріло, потемніло, впали сутінки, затьмарилося сонце. А втім, ще був ранок, я чув, голоси-бо отак лунають лише ясного ранку. Я бачив тепер сонце, як у далекому дитинстві, коли дивився на нього крізь закіптюжений шматок скла: матове, набагато менше, ніж здавалося, без віночка проміння, жовтаве, а то й сіро-біле, наче нестиглий абрикос абощо, але з металевим відтінком. Окуляри сидять чудово, відповів я. Вона перевірила ще раз, тож я знову побачив її губи, як сливи. Близькі до поцілунку. Я вже ніколи не цілуватиму, думав я, матеріал, з якого зроблені губи, видається надто чужим. Я вдихав її парфум і бачив зблизька її коси, чорно-зелено-сині, мов півнячі пір’їни, та шкіру, жовту, наче безсмертки. Поглянути на себе в дзеркало я не наважився і зняв окуляри: жодного сліду сутінків, ранок, за вікном вулиця, люди, барвиста бляха машин, сонце, вітрини, вулиця, осяяна сонцем, усе, як і завжди, церква фраумюнстер із передзвоном об одинадцятій годині та чайками. На щастя, прийшов наступний покупець, і, поки дівчина в білому на хвилинку вибачилася, щоб підійти до нього, я знову вдягнув окуляри. Я бачив свою руку, свою плоть, наче не з’їдений вчасно марципан, що тепер струхлявів і посірів. У дзеркалі, так, я ще бачу, що це не двері на вулицю, а дзеркало, я бачу чоловіка з моєю поставою і не знаю, чи той чоловік у дзеркалі, очі якого годі роздивитися, впізнає й мене. Коли я підступаю ближче, щоб побачити його очі, він теж підходить до мене, мов сліпий, що не відходить убік, немов хоче пройти крізь мене, — але я вже зняв окуляри зі свого обличчя. «Прошу!» — кажу я і даю гроші...