Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Так, — підтверджує вона, — в учорашній газеті.

Отже, далі:

Він укинув три листи, розпечатані, в стічний колодязь на вулиці, коли назустріч йому трапилася Бавкіда, але вона не помітила, хоча він тричі, окремо для кожного листа, допомагав собі носаком; вона бачила, що то листи, але не думала, що то її пошта.

Поки що все гаразд.

Відчуваючи тугу за холодним віскі в гарячій ванні, я, звичайно, не мав би казати, що написано в тих листах, бо не знаю цього, то було тільки припущення, і тепер я бачу, як Філемон із холодним віскі в руці стоїть перед шторою й задивився в простір.

Запитую, про що думає Філемон.

Ніякої відповіді.

— Невже ти ревнивий?

— Чого б це?

— Я запитую.

— Усе залежить від того, — думає він уголос, — що розуміти під ревнощами. Наприклад, думка, що жінка, яку я кохаю, п’є холодне віскі в гарячій ванні з іншим чоловіком, — це моя вада, — каже він, — якщо я тільки уявляю собі таку картину, я знаю!

— Але?

— Якщо бодай раз признатися відверто, ця уявна картина мені неприємна...

Я сміюся.

Він дивиться в простір.

Я запитую Філемона, чому він уявляє собі речі, які, запевняю я, виссані з пальця, це тільки припущення, не більше. Невже він думає, що я ясновидець, здатний прозирнути листи, не читавши їх? Уже не кажучи про те, що такі речі зовсім нас не обходять.

— Філемоне, — кажу я, — йди працювати!

Добре, що листи тепер у стічному колодязі, думаю я, бо тепер він справді прочитав би їх, і то тільки на те, щоб спростувати моє припущення.

— Філемоне, — кажу я...

Заходить Бавкіда.