Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Чому я?

Так або так:

Хтось полетить...

Хтось лишиться...

Однаково:

Ендерлін лишиться, уявляючи собі, ніби він полетів, і Ендерлін полетить, уявляючи собі, ніби він лишився, а те (чи перше, чи друге), що він пережив насправді, — розколина, яка йде крізь його особистість, розколина між мною і ним, хоч як він учинить — полетить чи лишиться, нехай навіть «Caravelle», яка тепер має вільну смугу й рушає з місця, з незбагненних причин вибухне, і трупи ідентифікують, але наша «Caravelle», як бачу, піднімається й піднімається.

Я уявляю собі:

У таксі, тримаючись рукою за петлю, Ендерлін пишається, що не обрав бездіяльності, й водночас спантеличений: його тіло сидить у таксі, але жадання полишило його тіло, — воно зі мною, поки я лечу, високо понад хмарами, і Ендерлін не знає, навіщо, власне, він іде до тієї жінки, що раптом уже не має ніякої присутності, є тільки нескінченна дорога в місто, вуличний рух, Ендерлін сидить, немов поспішає, а водій, дивлячись уперед, немов майбутнє завжди попереду, робить усе можливе, щоб їхати вперед, а тим часом Ендерлін, тепер уже запаливши сигарету, потай радіє кожному червоному вогню світлофора, кожному скупченню машин, кожній затримці; минуле не спішить...

Я уявляю собі:

Як мої пальці вперше торкнулися її чола, її здивоване обличчя, якого вже немає, тож нічого...

Я уявляю собі:

Ендерлін, оплативши таксі, якусь мить приголомшений, що він без багажу, обурений, наче його вкрали, його багаж, що тепер летить високо понад хмарами, та потім Ендерлін заспокоївся й навіть у захваті, що він без багажу, проте безпорадний, стоїть обома ногами на землі, навіть на тротуарі, тож його, власне, не вдарить ніяка машина, Ендерлін не знає, де він точно в чужому місті, тільки приблизно, Ендерлін пригадує кіоск, якщо це той самий, тож, якщо він не пішов тепер не в той бік, її дім уже десь недалеко, Ендерлін називає себе віслюком, бо й далі міг би їхати тут у таксі, таж ні, він раптом попросив шофера зупинитися, певне, думав, ніби ще й досі можна обирати бездіяльність. Навіщо йому потрібний її будинок, атож, власне, навіщо? Ендерлін коло кіоску, запитує про потрібну вулицю, щоб не йти туди, але кіоскер нічого не знає, це, мабуть, інший кіоск, і Ендерлін тепер стоїть справді безпорадний. Чому він не полетів? Ендерлін усе-таки визнає перевагу, що йому не треба (на відміну від мене) їсти в літаку, і шкода, що він уже не має мого голоду; Ендерлін має вибір, обідати стравами французької або італійської кухні, навіть китайської, бо він має час, цілий вечір у чужому місті, ніхто не знає, де цієї миті Ендерлін, навіть вона не знає, бо він не подзвонить їй, і навіть він сам не знає, ні, кіоск той самий, але бару поряд немає. Навіщо він іде? З не меншим успіхом він міг би сидіти на тротуарі. Чому він не зайде просто до ресторану? Раптом, я розумію, все стає страшенно безглуздим, навіть їжа, коли не відчуваєш голоду; Ендерлін плентається, щоб не шукати її будинок, а натрапити на нього випадково. До цього він не міг сидіти сам у ресторані й читати меню, карту вин, щоб відсвяткувати подію, що він ще раз бачив її будинок, — але не подзвонив.

Я уявляю собі:

Її будинок зовні...

Ендерлін ще ніколи не бачив його зовні, вчора, як заходив, щоб повезти її до театру, не бачив, то був якийсь будинок, ще нічим не прикметний, а сьогодні вранці, коли Ендерлін покидав його, він, звичайно, бачив оббиті латунню двері, та потім не озирався; Ендерлін, власне, пригадує тільки двері.

Я уявляю собі:

Чепурний п’ятиповерховий фасад, вікна обмуровані піщаником, будівля XVIII або XVII століття, оновлена (я знаю, що всередині є ліфт) з огляду на збереження спадщини та охорону пам’яток, кількаповерхова аристократична споруда, за винятком п’ятого поверху, рильця над ринвами, покрівля з пласкої черепиці, на п’ятому поверсі де-не-де горить світло...

Або:

Фасад обшитий, споруда має демократичний вигляд, новобудова, але з черепичним дахом, щоб пасувати до старого міста, на першому поверсі кондитерська, що є несподіванкою для мене: обмуровані піщаником вікна видніють на сусідньому будинку, так само й рильця; двері з пологою аркою, спорудженою, напевне, в п’ятдесятих роках нашого сторіччя, залізобетон, але без форм сучасної архітектури, на п’ятому поверсі де-не-де горить світло...

Або: