Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Я уявляю собі:

Коли нарешті прийшла молода медсестра-латишка (її звали Ельке), то побачила пусте ліжко: хворий сам собі дозволив прийняти ванну. Він спітнів, а оскільки хотів скупатися, стояв голий у хмарі водяної пари, коли почув її докори, проте не бачив її, а Ельке обурилася й заявила, мовляв, він не знає, що чинить. Потім зачинила вікно, і, коли сірий туманець, що вкрив навіть дзеркало, мало-помалу розвіявся, хворий раптом збагнув, що він голий, і розсміявся. Він повинен лягти в ліжко, наполягала вона, слід одразу закривати кран, і нехай він не чинить, що йому заманеться, але голий чоловік заступав їй шлях і, тієї миті нічого не маючи напохваті, щоб закритися від дівчини, зарадив собі жартом: «Я Адам!» Але її ці слова не розсмішили. А хворий і сам не знав, чого він сміявся. Чому він захотів купатися такої пори, запитала вона професійно, та ще й без дозволу лікаря? Потім проворно дістала з шафи махрового рушника, щоб покласти край безглуздій ситуації, мовчки подала хворому, щоб той не замерз, а він приглядався до Ельке так, наче побачив її вперше. Дівчина з водяво-сірими або зеленавими очима. Він узяв її за плечі. Дівчина з русявими косами й завеликими зубами. «Що ви коїте!» — скрикнула вона, а він тим часом, узявши її руками під пахви, чув лише власні слова: «Я Адам, а ти Єва!» Ці слова звучали ще як жарт, і вона не наважилася гукати в лікарні серед ночі на поміч, а просто схопилася за ручку дверей, а другою рукою відбивалася від божевільного, але раптом злякалася, коли він обережно зняв з її голови чепчик, синенький із червоним хрестом. Її обличчя він знав уже кілька тижнів, а от коси були чимсь новим, русяві, тепер розпущені й сплутані. Він не хотів скривдити Ельке, а тільки приказував: «Я Адам, а ти Єва!» — і міцно тримав за коси, тож вона вже й головою не могла ворухнути. «Ти чуєш мене?» — запитав він. Їй треба було лише усміхнутися, — їй, Єві, як сестрі на нічному чергуванні, селянці-студентці з Балтійського узбережжя із зеленими очима і конячими зубами, тільки всміхнутися, щоб знову повернути все до жарту. Але вона прикипіла до нього очима. Він, здається, не розумів, що він голий. Вона вже не пручалася, він не відчував її ударів, а боролася тільки за свій блакитний чепчик, прагнула повернути його, але марно, хоча тим часом у коридорі вже з’явився черговий лікар. А хворий повторював — адже лікар, звичайно, взагалі не розумів, що діється, — мов учитель, який намагається щось утовкмачити: «Я Адам, а ти Єва, я Адам, а ти Єва!» — і Ельке тим часом, безпорадна, немов перед п’яним, накричала не на нього, а на лікаря: чому він стоїть і не допомагає їй. Але ж із нею нічого не сталося. Лікар, з руками в кишенях білого халата, не ворушився і всміхнувся, непевний, чи відповідає він за це неподобство; такий собі вуайєр, хоч і мимоволі. Що він мав діяти? Тільки тоді, коли голий помітив, що вони, дарма що Адам і Єва, не самі в коридорі, й підступив до лікаря, той уже не всміхався, але й далі не виймав рук із кишень білого халата. «Хто ви?» — запитав голий, наче ще ніколи не бачив того лікаря. З руками в кишенях білого халата, який відрізняв його від голого, лікар утнув штуку, ще гіршу за усмішку: назвав голому своє ім’я. По-дружньому. Саме тієї миті хворого й понесло. Без вороття. Ельке, позбувшись загрози, зібрала коси на голові. «Ви чорт!» — проказав хворий, і аж тоді лікар нарешті витяг руки з кишень білого халата, схопився за поренча сходів і задкував крок за кроком. «Ви чорт!» — казав голий, але не кричав, хоча промовляв твердим голосом, бо білий знову зупинився й начебто хотів заговорити: «Ви чорт, чорт!» — а тим часом Ельке, знов у безглуздому чепчику на русявих косах, спробувала заспокоїти хворого, але марно. А він, голий, навіть не думав повертатися до палати. Він хотів сісти в ліфт, якого, проте, не було на цьому поверсі, тож, не мігши довго чекати, шугнув сходами вниз, повз лікаря, і то так несподівано, що лікар і Ельке тільки зиркнули йому вслід... За дві хвилини, бо ж його вочевидь не затримав спантеличений воротар, він і справді опинився на вулиці, на яку не ступав кілька тижнів, проминав людей під блискучими парасольками, що якраз чекали автобуса й не йняли віри своїм очам: голісінький чоловік, незважаючи на дорожні знаки, навскіс переходить вулицю і йде в бік університету. Посеред вулиці, зупинившись, він став накручувати годинник, єдину річ, яку мав на собі, тож один водій, молодий пекар із люлькою, був змушений зупинитися, він вийшов з машини, поковзнувся на мокрому брукові й упав, а голий перелякався і раптом пустився бігти, хоча ніхто не гнався за ним. Навпаки, люди сахалися, зупинялися й дивилися йому вслід. Проте йому здавалося, ніби його переслідують. Ще коло університету він був змушений звести дух, нагнувся і вперся руками в бліді коліна, а потім знову випростався, підносячи та опускаючи руки через сторони, немов виконував гімнастичну вправу, і то довго, бо засапався. На щастя, накрапав дощ. Він не знав, у чому полягає це щастя, але відчував його. Він знав, що він не Адам, знав, де він перебуває: в Цюриху, при своєму розумі, але голий, тож тепер знову треба бігти, якомога вимахувати ліктями. Він не знав, чому він голий і як дійшов до такого стану. Згодом поправив, не зупиняючись, окуляри й помітив, що він голий, тільки побачивши, як бовтається член. Отож далі, якомога вимахувати ліктями. Якби не голий, він би вже виснажився. Отож далі. Бережучи силу, він мчав уперед, хоча йому хотілося б податись у ліси; отже, він біг у місто. Аж ось об’їзд, червоний сигнал, колонна машин, які не хотіли їхати до Єрусалима, обличчя за сновиганням двірників, поки голісінький, нічим не прикритий чоловік пробирався між лискучої бляхи: він не може чекати, якщо не бігти, людина ще голіша. Отож далі, повз поліцая-регулювальника, що, не ймучи віри своїм очам, застиг у будці з випростаною рукою. Голий, немов звір, знаходив, куди йому краще бігти, й забіг на будівельний майданчик, «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і тут знову перепочив за парканом, але недовго, його знову поривало бігти та й бігти. Куди? Промчав крізь громадський парк, такої ранньої пори ще безлюдний, тим паче дощило, він міг би там сісти на мокру лаву, і ніхто б його не тривожив, цієї пори всі лави порожні, непокоїла тільки власна оголеність, яка не наснилася йому, о ні, він бачить її, тільки-но припинивши бігти. Тут немає пробудження, як після сну. Він голий, блідий, із чорним волоссям у паху і членом, в окулярах і з годинником на руці. Він знесилів і засапався, але на мить щасливий, у нього земля між пальцями ніг, трава між пальцями ніг, він біжить повільніше, але не зупиняється, здригається від задишки, немов його шмагають батогом, повільно й дедалі повільніше, щасливий, мов ковзаняр, упершись руками в боки, мов ковзаняр, що спокійно виконує петлю, біжить він по громадських газонах, повертає то ліворуч, то праворуч, обминаючи платани перед собою, й мимоволі сміється: «Я Адам, а ти Єва!» Тільки вже не каже цих слів, бо й далі біжить і знову перетинає вулицю, якомога вимахуючи ліктями, аж поки побачив поліцію, вона їде не ззаду, а спереду, два мотоциклісти, і тут він сміється, вони гадають, ніби він дасться їм у руки, а вони зупиняють свої чорні машини коло найближчої бровки, опускають підставки, смикають мотоцикли назад, щоб вони стали на них, а потім ідуть йому назустріч, двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках, чоботях і шоломах, споряджені, мов для занурення в глибини, незграбні, тож, поки вони знову сіли на чорні мотоцикли, поки запустили мотори, поки, впершись чоботом у брук, рушили з місця, він уже добіг до сходів, на які мотоциклам не вибратись. Тепер біжить саме його тіло. Знайомі двері з латунною табличкою замкнені. Отже, знову на шосе, наче він прагнув полегшити їм завдання, він біжить, біжить підтюпцем, аж поки чорні мотоцикли кружним шляхом знову наздогнали його, один ліворуч, другий праворуч, його тішить цей супровід, крики, що він повинен зупинитися, вони, здається, забули, що він голісінький...

Я пригадую:

Про дальші події мені хтось розповів, — про все, що справді сталося з ним... З ним були приязні, казав він, виявляли розуміння. Він сидів на сцені, здригаючись за лаштунками надвечір’я. Завіса була піднята, але партер — порожній і темний, тільки спинки стільців блищали в тьмяному світлі дня, що сіялося над гальоркою, в оркестровій ямі теж пусто. А де ж робоче освітлення? Його ще не вмикали, поки що прийшли лише робітники сцени. Поліцай, у чорних чоботях і круглому шоломі, злякавшись, бо вперше в житті опинився на сцені, не наважувався сісти, хоча на стільці, поставленому, наче в коронаційній залі, він, коли нарешті запалили світло, якого не бракувало, все-таки видавався жалюгідним і поглядав угору на софіти. В залі відчинилися двері, зайшла прибиральниця, він звелів їй вийти, а втім, більше не мав ніякої роботи. Походжати по сцені, щоб скоротити чекання, він боявся. Не наважувався й на розмову з голим чоловіком, хоч у залі, як уже сказано, не було нікого, навіть прибиральниці; гортав свій службовий блокнот і сидів плечима до партеру, що вочевидь непокоїв його. Один робітник сцени приніс нарешті голому, що тремтів від холоду, костюм, який тхнув камфорою, здається, якийсь плащ, і хотів дізнатися, що сталося, але поліцай, заклавши великі пальці за пояс, мовчки спровадив його. Голий подякував, слова були ввічливо-буденні. Плащ був небесно-блакитний із золотими китичками — королівська мантія з підкладкою з дешевої мішковини. Ноги йому боліли, вони бігли по гудрону, гудрону з дрібненьким щебенем. Згодом з’явився добродій у цивільному, що всупереч сподіванням не запитував про персоналії, він, здається, був поінформований. Усе відбувалось у буденному ритмі. В машині — не кареті швидкої допомоги, але з водієм у шапочці з гербом міста — розмовляли про погоду й катастрофічні наслідки фену; попереду в машині сиділи: шофер у шапочці й отой водолаз, що поклав свого шолома на коліна, тепер він мав неймовірно маленьку голову, обидва мовчали; позаду — інспектор (саме так звертався до нього водій) і чоловік у королівській мантії з золотими китичками, але босий. Чому він забіг саме до театру, невимушено запитав інспектор, але урвав сам себе, запропонувавши сигарету. Чоловік у королівській мантії похитав головою. Їхали не до кантональної лікарні, а в напрямі університетської ортопедичної клініки «Balgrist», не згадуючи, звичайно, про мету подорожі; згодом на Кройц-плацу стало зрозуміло, що до нього ставляться як до психічнохворого. Коло ресторану «Burgwies», після мовчазної поїздки від самого Кройц-плацу, він запитавши лікар робитиме обхід ще сьогодні, й повторив це саме запитання, коли сидів у передпокої навпроти молодого асистента, що, здається, не завдав собі клопоту дивуватися його небесно-блакитній мантії з золотими китичками. Це означало, що невдовзі привезуть його одяг. Знову приязність, яка заходить так далеко, що уникають називати своє ім’я. Професора ще немає. Задля розмови з ним треба почекати, казав асистент, такого йому ще не траплялося, і йому вірили, бо, поки немає професора, слід вірити навіть асистентові (знову-таки з руками в кишенях білого халата). Він хотів крикнути, сказав хворий, і був при цьому абсолютно спокійний, розважливий, увічливо-буденний. Коли він мив руки, замащені гудроном і кров’ю, і коли витирав їх, побачив себе в дзеркалі й злякався костюма: бракувало тільки корони. Це знову-таки означало, що невдовзі привезуть його одяг. Потім він ще раз сказав, що хотів крикнути. Це повідомлення взяли до уваги. Крикнути? Він кивнув головою, атож, настирливо, мов німий, що гадає, ніби його розуміють. Навіщо крикнути? Цього він не знав.

То було наче падіння крізь дзеркало, більше він нічого не знав, коли знову прокинувся, падіння, немов крізь усі дзеркала, а потім, майже одразу, світ знову склався докупи, немов нічого не сталося. Йому теж нічого не сталося.

Я сидів у якійсь квартирі — своєму помешканні... Я давно не заходив до нього, відколи ще жив у ньому; бачив рештки бургундського в пляшці, острівець плісняви на оксамитно-червоному вині, далі рештки хліба, але твердого, як цеглина. В холодильнику (я зазирнув туди, не відчуваючи голоду) скрутилася шинка, висохнувши на холоді й майже почорнівши, а ще трошки сиру, порепаного, мов кора на дереві, зеленавого, і склянка з вершками, які вже не течуть, а в мисці ще плавали каламутні рештки компоту, абрикосове баговиння. Далі банка гусячої печінки. Припаси для мумії? Не знаю, чому я не викинув їх у сміттєве відро... Я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Сидів на бильці м’якого крісла й грався з коркотягом. Коркотяг лишався коркотягом, стандартом, хатнім знаряддям у стилі своєї доби. Я бачив: хтось згорнув наші килими, скропив камфорою, згорнув і обв’язав навколо, віконниці зачинені від дощу, сонця та вітру, від літа і зими; я не відчинив їх. Усі м’які меблі накриті білою тканиною. Виникало комічне враження, ніби тут удають таємне судилище. Або влаштували поминки, як у країні з чужими звичаями. Бачу, що навіть попільничка порожня, і не просто порожня, а навіть вимита, щоб не тхнула гниллю... Я й далі сиджу в плащі й капелюсі, з руками в кишенях штанів. Пахне порохом і мастикою для підлоги. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, трохи жіночої білизни, що вже не влізала до валізи або вийшла з моди, з другого боку — краватки, три жалюгідні чоловічі зимові куртки, дві літні, внизу стоїть взуття, під шнурок, немов для переклички, деяке з колодками всередині. Чому взуття без ніг таке огидне? Я взяв одну жіночу туфлю, барвисту й легеньку, мов квітка, еге ж, я понюхав її. Вона пахла шкірою, більш нічим. Я затримав віддих, перелякавшись, наче злодій, і слухав. Зараз хтось прийде! Таж міг хто-небудь подзвонити у двері, можливо, торгівець, який не знає, що тут уже ніхто не живе. Я прислухався з туфлею в руці: мені б не хотілося бути вдома. Крім крана на кухні, з якого завжди капала вода, всюди панувала тиша. Як у Помпеях. Мовчав і телефон. Я бачив: з нього витягли штекер. На жаль, я не мав із собою сірників. Як тихо, коли не куриш! Надворі міська вулиця, сигналять машини, а тут, за зачиненими віконницями, де я сиджу в плащі й капелюсі на бильці прикритого білою тканиною м’якого крісла, поки надворі йде дощ, тут, як у Помпеях: усе на місці, тільки зник час. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів та уявляти собі, як тут жили колись люди, перше ніж їх присипав гарячий попіл. Та й відлуння кроків (адже килими згорнені) таке, як у Помпеях...

Хтось і справді подзвонив.

Я не відчиняв...

Добродій із моїм прізвищем виїхав.

Я марно сидів у плащі й капелюсі та незапаленою люлькою в роті; я не міг собі уявити, як тут колись жили люди; міг уявити собі їхнє життя ще меншою мірою, ніж життя в Помпеях, хоча її синій халат і досі висів у ванні... Мабуть, краще, що я не маю сірників, досить лише уявити собі, як чоловік, що тут жив, запалює сірник, прикриває його долонею, щоб розгорівся вогник, і підносить до штори, перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, штора не горить, полум’я нема й сліду, тканина тільки морщиться, блимає, смердить, ламповий абажур теж не спалахує миттю, лише тліє і стає дірою з бурими краями, сміхота, треба мати бензин, полити бензином штору, тоді вона справді візьметься полум’ям, м’яке крісло, килими, книжки, одяг, із самими сірниками тут нічого не вдієш, така спроба була б сміховинна.

Я куплю собі новий одяг, і водночас знаю: це нічому не зарадить, лише у вітринах він видається іншим. Тільки-но продавець принесе речі в кабінку, а потім делікатно зникне, щоб я приміряв їх, я знаю, який вони матимуть вигляд через три місяці. Але ж не можна ходити голим по світу, і тому я змушую себе, кручуся перед трельяжем і перевіряю покрій, який у вітрині мені трохи сподобався. Я, власне, купую лише на догоду продавцеві, втішеному, поки я розглядаю свою потилицю, що нічого не треба підправляти; я поспіхом купую, і так щоразу. Навіть хвилини, коли кравець із подушечкою для шпильок у руці послужливо присідає і професійно позначає крейдою, наскільки я відхиляюся від готового виробу, є мукою для мене. Я вже знаю: дешевий чи дорогий, англійський, італійський чи вітчизняний — нічого не міняється, завжди з’являються однакові складки на тому самому місці.

Інше життя?..

Я уявляю собі:

Із чоловіком стався нещасний випадок, наприклад, дорожньо-транспортна пригода, в нього різана рана на обличчі, що не становить небезпеки для життя, але існує небезпека, що він утратить зір. Він знає про це. Він довго лежить у лікарні з зав’язаними очима. Він може розмовляти. Може чути: птахів у парку перед відчиненим вікном, інколи літаки, крім того, голоси в кімнаті, нічну тишу, дощ на світанку. Може нюхати: яблучний сік, квіти, гігієнічні засоби. Може думати, що завгодно, і таки думає... Одного ранку пов’язку зняли, і він бачить, що бачить, але мовчить, не каже, що бачить, нікому й ніколи.

Я уявляю собі:

Його життя відтоді, коли він удає сліпого, прикрившись окулярами, його стосунки з людьми, які не знають, що він бачить їх, його можливості в товаристві, професійні можливості, які з’являються завдяки тому, що він не признається, що бачить; життя як гру, його свободу завдяки таємниці й т. ін.

Нехай його звуть Ґантенбайн.

Я приміряю оповідки, наче одяг!

Я сиджу в сільському готелі.

Мені пощастило, я міг би тепер не тільки загинути, а й бути винним у смерті одинадцятьох дітей, не підлягаючи покаранню, а натомість сиджу в сільському готелі й замовив собі вишнівки, тоді як машина (навіть не моя, а машина Бурі) стоїть у гаражі й чекає на запасні частини; мені страшно подумати, що могло б статися...