Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

— Штіллер напустив мені туману з своєю ferme vaudoise,— сказав я, проте Юліка не давалася на розмову.— Але ця околиця,— плів я далі,— найбільше подобається мені над Женевським озером...

Вона не слухала моєї балаканини, не помічала, що я намагаюся звернути розмову в потрібний напрямок.

— Відрадьте його! — попросила вона знову, так само схвильовано.— Що ви собі надумали? — напала вона й на мене, але потім чемно загладила свою гарячковість: — Повірте мені, що нічого не вийде. Не вийде.— І по хвилі додала: — Він цього не повинен знати.

— Чого не повинен знати? — спитав я.— Що ви маєте на думці?

— Не питайте мене,— попросила вона, тоді зібралася на силі, випросталась і сягнула по другу цигарку; я простяг їй запальничку.— Мені не треба стільки курити,— сказала вона, немов перелякано чи так, ніби я її силував курити, в кожному разі, не подякувала за запальничку, що нею врешті й не скористалася.— Він не повинен знати,— мовила вона ще раз, наче до самої себе.— Я була в лікаря...— Пані Юліка напевне не хотіла ні з ким про це говорити, жалкувала, що пробалакалася; я, звісно, чекав пояснення, хоч і мовчав.— Вся ліва легеня,— сказала вона.— Я б не хотіла, щоб він уже тепер знав. Це треба зробити. Якнайшвидше.— її раптовий спокій, її дивне самовладання, що справляло враження, наче сердешна жінка й гадки не має, про що йдеться, хоч потім вона сама вжила медичного терміну, не від лікаря почутого, а підказаного їй власним розумом, та ще те, що вона зовсім не нарікала, приголомшило мене; я опустив очі, ніби шукав чого в жорстві, не зважуючись глянути їй в обличчя, щоб не зрадити думок, які тислися мені в голові.— Атож,— сухо сказала вона,— отакі в мене справи.

Я перейняв її сухий тон.

— А коли має відбутися операція?

— Якнайшвидше. Я ще сама не знаю. Як тільки зважуся...

Невдовзі прийшов Штіллер із другою пляшкою й заявив, що скочить ще в Гліон по виноград...

— Відрадьте його! — вела своєї пані Юліка, наче й далі говорилося про балетну школу.

Вона знову відкинулась назад, і голова її тонула в буйних косах. Мені здається, що я зроду не бачив самітнішої людини за ту жінку. Між її лихом і світом наче здіймалася непроникна стіна, не тільки її поведінка, а радше якась певність, що її не почують, давнє й безнадійне, сумирне, але довіку пекуче, невиліковне переконання, що партнер чує тільки самого себе. Мені кортіло спитати, чи її хтось у житті кохав. Звісно, я не спитав. А чи сама вона кохала? Мимохіть я спробував уявити собі її дитиною. Може, так вийшло тому, що вона сирота? Сподіваючись, що пані Юліка от-от почне звірятися, я також мовчав, дослухаючись до її рівномірного глухого віддиху. Що з нею сталося? Бо я не міг повірити, щоб людина від самого початку могла бути така позбавлена виразу навіть у стані кричущого лиха. Хто її зробив такою? Минуло вже п’ятнадцять хвилин, як Штіллер пішов, за п’ятнадцять хвилин він мав повернутися.

— Тепер і ви чекаєте,— врешті почала вона,— що я вам щось скажу? Я не маю що казати. Хіба я можу змінитися? Така я вже є, й годі. Чому Штіллер завше хоче мене змінити?

— Справді хоче?

— Авжеж. Може, навіть бажаючи мені добра, бо він переконаний, що кохає мене.

— А ви,— спитав я,— теж його кохаєте?

— Я його дедалі менше розумію,— відповіла вона після довгої задуми.— Ви не знаєте, Рольфе, чого він завше чекає від мене?..

Щоб заспокоїти себе самого — звісно, мені не йшло з думки її жахливе признання,— я спробував виповісти свої тодішні думки про Штіллера, про його чисто людські нахили, про його здібності, про його розвиток за останні роки, виповісти, ані звинувачуючи його, ані боронячи, може, лиш трохи прикрашаючи; довгий час мені здавалося, що пані Юліка слухає. Напевне, мені було легше «збагнути» Штіллера, ніж пані Юліці, і після її останнього запитання я вважав, що це й є моє негайне завдання. Розмовляючи, я щось креслив гілкою по жорстві. Та коли випадково підвів очі, щоб принаймні з її міни вичитати, що вона гадає про одне питання, яке сам, чоловіком, бувши, не міг розв’язати, то побачив, що обличчя в неї геть спотворене, властиво, вже не обличчя — ніколи його не забуду. Вуста були розтулені, як в античних масок. Надаремне вона силкувалася закусити губи, що тремтіли, не слухаючись її. Я бачив, що вона німо хлипає. Розплющені невидющі очі були повні нечутних сліз, маленькі кулачки лежали на колінах, тіло дрижало — так вона сиділа, змінена, аж її годі було впізнати, глуха до найгучнішого крику, німа, не людина з якимись своїми рисами, а тільки охоплене розпачем тіло, м’ясо, що безмовно кричало в смертельному жахові. Не пам’ятаю, що я тоді зробив... Потім, як я тримав у руках її маленькі кулачки, що й далі судомно здригалися, коли її обличчя розгладилося з утоми, вона мовила:

— Не кажіть йому про це.— Я кивнув, щоб якось її підтримати.— Обіцяйте, що не скажете,— попросила вона...

Невдовзі по тому прийшов Штіллер із виноградом. Пані Юліка швидко підвелася, відвернулась, щось сказала здалеку про цукерки й зникла. Штіллер не давав мені спокою, домагався, щоб я конче покуштував винограду на десерт. Я не міг збагнути, чи він нічого не помітив по мені, чи тільки прикидався. Він запевняв, що радий з мого приїзду, сподівався гарного вечора, Я перевів розмову на вино, та Штіллер мимохідь запитав, якою мені здалася Юліка.

— Я маю на гадці її здоров’я,— пояснив він.— Правда ж, у неї чудовий вигляд?