Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Ви не можете признатися до неправди? — перепитує прокурор.

— Ні, не можу.

— Чому ж це неправда?

— Пане прокуроре...— починаю я.

— Не звіть мене прокурором,— перебиває він мою й так нерішучу мову.— Я б радий був, якби ви мали мене за приятеля. Звіть мене просто Рольфом!

— Дякую,— кажу.

— Думаю,— усміхається він,— що свого часу ви мене інакше й не звали...

Тепер і моя сигара погасла.

— Я щасливий,— кажу я, прикуривши її наново,— що ви пропонуєте мені свою приязнь. Я тут не маю приятелів. Та якщо ви справді не хочете бути моїм прокурором, а я радо вірю вам... Рольфе... то, бачите, я маю право сподіватися від вас того, чого сподіваються від приятеля: що ви повірите в те, чого я не можу ані пояснити, ані тим паче довести. Тепер ідеться тільки про це. Якщо ви мій приятель, то мусите погодитись і на мого янгола.

— Тобто як?

— Ви повинні повірити, що я не та людина, за яку мене вважають усі і ви теж, як прокурор... Я не Штіллер,— кажу я, бігме не вперше, але вперше сподіваючись, що хтось мене почує,— справді не Штіллер, запевняю вас, і не можу признаватися до того, що мені забороняє мій янгол.

Цього вже, мабуть, мені не слід було казати.

— Янгол?..— перепитує він.— Що ви маєте на думці?

Я мовчу. Дівчина приносить рахунок, і прокурор сплачує його, а оскільки вона знову не збирається йти, то підводимося ми. Під ногами в нас шурхотить жорства. У відкритій прокуроровій машині, перше ніж він заводить мотор, ми ще раз перебігаємо оком по околиці, осяяній полудневим сонцем, по рудуватих ланах, що над ними літають ворони, по винницях, лісах, осінньому озері. Я відчуваю, що мій приятель прокурор чекає на відповідь. Коли вже мотор починає густи, я кажу:

— Про це не можна говорити.

— Тобто про янгола?

— Так. Тільки-но Я пробую змалювати його, він мене покидає, і я вже й сам його не бачу. Смішно, та що докладніше я можу собі його уявити, що дужче мені здається, ніби я годен його змалювати, то менше я вірю в нього і в те, що я пережив.

До міста ми вертаємося понад озером.

3. По обіді.

Десь чверть на третю, отже спізнившись, бо в Старому місті важко десь прилаштувати машину, ми з’являємося перед будинком, який від інших будинків на тій вулиці різниться тільки тим, що перед ним стоїть Кнобель, мій наглядач, одягнений у цивільне. Ми прибули перші. Кнобель каже виключно до прокурора: