Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Ага, он кого я маю сподіватися. Я запалюю цигарку. Не можу повірити, аби Юліка, якщо вона кохає мене, погодилась брати участь у цій комедії. Я, звісно, схвильований, але сповнений надії і, властиво, впевнений у перемозі: кінець кінцем усе залежатиме від Юліки, тільки від Юліки... Бо що стосується мене, то даремний їхній захід: я не можу собі уявити іншого місця, що було б мені таке чуже, як це. Кілька глиняних скульптур, що їх свого часу залишив зниклий Штіллер, завито в руді ряднини, щоб не пересихала глина. Але тих ряднин роками ніхто не зволожував, тож, мабуть, скульптури геть висохли й тримаються купи тільки завдяки ряднинам. Звісно, я не торкаюся до них. Добре було б на завершення цього виїзду на місце події розгорнути ряднини, щоб усе, як мумія, розсипалось на порох. Мій приятель прокурор теж не може позбутися такого враження: йому вони також нагадують мумії, що їх в етнографічних музеях недарма виставляють за склом. Насамперед він приглядається до гіпсового зліпка з директора, що його він уранці бачив живого, але не висловлює своєї думки. Деякі скульптури навіть вилито в бронзі, що, по-моєму, їм не пішло на користь: бронза, все ж таки метал довговічний, відбирає тим скульптурам шляхетну ілюзію начерку, яка ще, може, здатна врятувати решту зліпків принадою сподіванки. Те, що вже вилите, не засвідчує праці дорослої людини. Не дивно, що Штіллер (колись же він мав це помітити) пішов звідси. Досить скинути оком на цю вкриту пилюкою майстерню: скільки тут укладено праці, о, скільки завзяття, скільки запопадливості й поту, а все ж це не те, перед чим хочеться скинути шапку. Трохи меланхолії, більше нічого — і я радий, що знову чути дзвінок. Прокурор уже втрачає терпець: нехай, мовляв, Кнобель зійде вниз і приведе їх, бо з усього видно, що вони не годні відчинити двері, тільки мерщій. Мій наглядач, цілком слушно почуваючись ображеним, бо щосили тиснув на гудзика, рушає до дверей і натикається на старого мандрівного торгівця, що, видно, вже обійшов усі поверхи й тепер спинився перед майстернею, тримаючи в тремтячій руці відчинену валізочку. Звичайно, ніхто з нас не сподівався побачити торгівця, і він також не розраховував, що застане нас.

— Ні! — каже Кнобель так само роздратовано, як допіру до нього звертався прокурор.— Нічого не треба.

Звісно, торгівець і гадки не має, що ми не мешкаємо в цьому голубнику і що протягом шести років тут ніхто взагалі не жив; він наполягає, щоб йому дозволили принаймні показати свій крам, все необхідні речі, чого Кнобель не зважується йому заборонити. Побачивши трьох чоловіків, торгівець пропонує насамперед леза, мило до гоління, галун тощо. Кнобель намагається якнайшвидше випровадити його, щоб пан прокурор знову не розсердився, але торгівець не, може збагнути, як ми тут обходимось без щіток до зубів, без липучок на мухи, без туалетного паперу, без крему до взуття, без усього, а насамперед без лез. Кнобель не може спекатися старого. Торгівець, наче засумнівавшись, що ми справді чоловіки, ховає весь той крам, а натомість пробує щастя із щітками чистити посуд, швацьким начинням, підв’язками, чудовою олійкою із смерекового чатиння, врешті навіть пропонує шпильки до кіс, що, мовляв, завше губляться, тож завше треба нових. Кнобель каже тільки;

— Ну годі вже, годі!

Але дарма. Врешті втручається прокурор, згорда купує щось, здається, леза, і ми знову лишаємося самі в майстерні, бо решти осіб, викликаних «на місце події», нема й досі, навіть ніхто не дзвонить унизу (хоч уже вибило три чверті на третю).

— О пів на четверту в мене засідання,— каже Рольф і додає без видимого зв’язку: — Гарна майстерня, га?..

Я жваво киваю головою.

— І дуже добре освітлена.

Потім Кнобель, щоб знову не бути зайвим, як допіру з торгівцем, намагається додати собі ваги, демонструючи свою обізнаність із майстернею: каже, щоправда, не мені, а прокуророві:

— Тут можна вийти на баштицю.

А що ми не квапимось іти на баштицю, додає:

— Тут іще є пошта, пане прокуроре, від останньої суботи...

— Пошта?

— Повідомлення,— каже Кнобель і читає: — «Страхування на старість і на випадок смерті». Але пан Боненблюст має вже цілий зошит неоплачених квитанцій. А це лист особисто панові Штіллерові...

Оскільки я не маю наміру читати листи їхнього зниклого Штіллера, мій приятель прокурор дозволяє собі розірвати конверта. Як видно з його міни, там немає нічого важливого. І тільки для годиться він не викидає листа до смітниці.

— Якийсь анонімний патріот лає вас,— пояснює він коротко.— Дуже ображається, що ви не берете за ласку можливість стати швейцарцем. Категоричний лист.

А що й далі ніхто не дзвонить, ми таки виходимо на баштицю. Здається, вона теж лишилася така сама, як її змальовувала пані Сибіла. Скрізь валяються шматки цегли, що її колись порозбивала буря з градом, і, як видно, нікому не заважають. Бур’ян на даху виріс більший, ніж будь-коли; кілька по-осінньому жовтих стеблин хитається на вітрі. Здається, мій приятель прокурор нічого іншого й не сподівався. Він оглядає трухляву основу крісла, що, як і перше, стоїть у кутку. Ми мовчимо, а тим часом на баштиці навпроти нас починають вибивати матрац. Я добре усвідомлюю собі, що Рольф, мій новий приятель, мусить й помітити всі ці дрібниці, натомість гарний краєвид над гостроверхими дахами й віконечками, над димарями й сліпими мурами, краєвид, що захоплює навіть клаптик озера, яке блищить в імлистому осінньому світлі, коли катер здіймає на ньому ліниві хвилі, справді приємний краєвид, навряд чи приверне його увагу. Він хапливо курить. Чого нам було йти сюди, де його скільки всього може вразити, дрібниці, що нічого не важать, але для нього, Сибілиного чоловіка, мають, на жаль, значення: чи то матрац, що його вибивають у нас перед очима, чи підв’язки, що їх пропонував йому мандрівний торгівець, чи чудова олійка із смерекового чатиння до купелі, чи шпильки до кіс, що завше губляться і їх завше треба; навіщо оглядати місця, які він і Сибіла давно вже перебороли в собі? Адже його вуста зраджують, що йому ці оглядини коштують більше, ніж він, мабуть, сподівався, і зовсім дарма. Не знаю, що він думає протягом цих двох-трьох хвилин, докурюючи цигарку до самого мундштука, але напевне якусь дурницю; бувають випробування наскрізь фальшиві, як це; трухлявої основи крісла, в якому його дружина, може, ніколи й не сиділа, бо покриття на ньому не було вже сім років, раптом виявляється досить, щоб знову поставити під сумнів їхнє роками засвідчене кохання, щоб в одну хвилину начебто довести, що вони за шість чи сім років нітрохи не посунулися вперед, і збудити болісно докладні уявлення, уявлення того, що було, які в кожному випадку, чи вони хибні, чи правдиві, викликають тільки почуття відрази. А може, мій приятель сподівається, що навіть цю муку, яку йому знову завдає огляд мертвого, помешкання, витерпить безболісно? Яке безглуздя! Що мають спільного з його живою Сибілою, з його ставленням до неї всі ці речі, навіть якби вони не були такі порохняві? Мені здається, що існує відраза, якої не можна спинити, так би мовити, відраза, як кара за уявлення, що нас просто не обходить. Навіщо йому все це? Можна перебороти ревнощі і в самому собі, і щодо суперника, перебороти в цілому, як він і переборов; але безглуздо дукати, що йому треба, навіть не моргнувши оком, проковтнути всі черепки. Усміхається він силувано. Хіба моєму приятелеві прокуророві, який не раз бував на місцях злочину, не відомо, що мертві речі часто мають у собі щось диявольське? Не знаю, що я повинен сказати йому на цій баштиці. Адже це таке непотрібне приниження, і, властиво, я вперше розумію фальшиві реакції, що можуть зродитися під час огляду місця події, коли ти стаєш перед мертвими речами, наче існує правда поза часом... Оскільки він мовчить, я досить несподівано питаю:

— Скільки років тепер вашій дружині?

— Сибілі?..

— Ганес, певне, скоро вже піде до гімназії,— веду я далі,— а тепер ще й друга дитина... Для вашої дружини, мабуть, це величезна втіха, а надто, що народилася дівчинка...