Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Авжеж,— каже він,— величезна втіха.

— І для вас також...

— Авжеж, і для мене.

Шановний Кнобель як дрібний службовець ще не звик на службі нічого не робити, тож не дає нам спокою, попереджає, що на іржаве поруччя краще не спиратися. Отже, ми краще не спираємось. На даху воркують голуби. На обрії видно синювату смугу пагорбів, де ми допіру були.

— Як там гарно було,— кажу я,— в тому сільському заїзді...

— Правда ж?

— Звісно, я маю на думці не янгола з крильми,— кажу я, згадавши його питання серед тих пагорбів,— не штучного янгола, як у скульптурі чи в театрі. Може, люди, що колись вигадали цей образ, теж пережили щось подібне, таке саме невимовне. Властиво, я тільки знаю, що щось пережив...

На прикрість мені (я сприймаю це як недобрий жарт), на поближньому соборі озиваються дзвони. Не видно, чи когось вінчають, чи ховають, але гуде жахливо. Над нами здіймається ціла хмара голубів. Зблизька це взагалі не дзвін, а якесь металеве дрижання в повітрі, калатання бил, наче вони заповзялися порвати нам слухові перетинки. Ми тікаємо з баштиці, а як заходимо до майстерні, там уже стоять Юліка, і мій оборонець, що саме допомагає їй скинути нове паризьке пальто. Хоч Кнобель відразу зачиняє вікна, про розмову шкода й думати. Юліка ще ніколи не була така принадна. Ми відразу вітаємось поцілунком. Я помічаю також, що Юліка знову зробила свої чудові коси трохи білявішими, не такими примітними, якраз на Цюріх, і ще дужче впевнююсь, що вона, мабуть, назавше попрощалася з Парижем та мсьє Дмитричем. Трохи дивне враження справляє песик, якого Юліка, певне, тому, що вже не думає вертатися до Парижа, привела сюди; це знову фокстер’єр. Я гладжу його, бо, як уже сказано, жахливе гудіння однаково не дає нам говорити. Всі закурюють. Юліка приносить попільнички, наче господиня, і мовчки запрошує сідати. Але тут надто багато пилюки. Я напружено, проте весело чекаю, що ж буде, як замовкнуть дзвони; мені здається, що комізм ситуації, якби ми тільки відразу його збагнули, одним махом розв’язав би все. Мій оборонець, що, як завжди, порпається в своїй течці, звісно, найкомічніший з усіх, саме тому, що ніколи не помічає комізму. Дзвони гудуть далі. Кнобель поводиться так, наче його нема. А Рольф, мій прокурор, неквапливо знімає з гвіздка своє пальто: не його вина, що ці двоє (певне, через Фокслі) прийшли так пізно. Врешті, коли ми вже трохи звикаємо до цієї пантоміми, дзвони затихають...

— Ну? — питає Юліка.

Певне, Юліка сподівалася, що я вже признався, і коли прокурор, який, на жаль, мусить іти, каже, що ні, вона сідає на закурену канапу, наче дістала неприємну телеграму. Мій оборонець не знає, на кого дивитися: чи на прокурора, чи на мене. Мабуть, розчарована Юліка вже плаче, але ми ще не помічаємо цього. Мій оборонець надаремне пробує затримати прокурора. Коли мій новий приятель подає мені руку, я почуваю себе так, наче він кидає мене напризволяще, та потім починаю розуміти, що саме як приятель він нізащо не хотів брати участі в цьому бридкому виїзді, проте не міг відмовити моєму офіційному оборонцеві. Зауваживши, що прекрасна Юліка плаче, я питаю:

— Ти мене кохаєш?

Мій оборонець хоче щось сказати.

— Я питаю даму,— перебиваю я його й сідаю побіч Юліки на закурену канапу.— Ти кохаєш мене, Юліко, чи не кохаєш?

Вона плаче ще дужче.

— Бачиш,— кажу я ніжно, як тільки можна в присутності офіційного оборонця і наглядача,— тепер усе залежить від тебе. Лише від тебе, Юліко, більше ні від кого!

— Чому,— схлипує вона,— чому від мене?

Я ще раз пробую пояснити Юліці лагідно, спокійно й довірливо, чому, як вона справді мене кохає, їй не треба мого визнання, що я її зниклий чоловік. Наче так просто й зрозуміло. Та все ж я говорю довго, надто довго, і, як завше що довше, то плутаніше. Ніколи мені не була до снаги така ситуація: тільки-но відчую, що дійшов простого, ясного уявлення, як відразу втрачаю ясність, гублюся у квапливих порівняннях, що мають іншому допомогти мене збагнути, а насправді лише руйнують моє ясне уявлення, і я бороню становище вже чисто безглуздими доказами. Я добре помітив це. Та оскільки прекрасна Юліка просто нічого не каже, взагалі нічого, навіть якихось дурниць, що бодай зрівноважили б мою і її безпорадність, то я не можу спинитися. Чому вона не допомагає мені? Я тримаю її зрошені слізьми руки, наче ми зовсім самі, маючи на думці своє питання, чи вона кохає мене, і чекаю...

— Доки ви будете мучити нещасну жінку? — каже мій оборонець, очевидно, з найкращими намірами,— Боже мій, ясно, що пані Юліка вас кохає...

Він теж говорить надто довго.

— І взагалі,— нарешті закінчує він,— невже у вас немає до неї ніякого почуття? Така тендітна жінка, а ви від неї вимагаєте жахливого. Замість кінець кінцем признатися! Вона приїжджає з Парижа задля вас, кидає свою балетну школу, а ви трактуєте її... Справді хочеться запитати себе, за що бідолашну пані Юліку покарано таким чоловіком, як ви!