Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Я обмірюю його поглядом.

— Авжеж! — підтверджує він.

На це — щоправда, не відразу, а трохи повагавшись, зачекавши, чи Юліка справді не поставить його на місце,— я підводжусь, хоч ноги мої стають наче олив’яні, обтрушую пальто, навмисне зволікаю, може, все якось повернеться на добре, тоді рушаю до дверей і бачу (я ніколи не забуду того почуття!), що вони замкнені. Замкнені. Це не помилка, двері не заскочили самі, вони просто замкнені.

— Кнобелю,— кажу я і чую свій внутрішній сміх, який мені самому не подобається,— дайте ключа.

Кнобель мовчить, вуха в нього червоні як буряк.

— Що ви хочете від мене?

Тим часом зрадниця Юліка стає між мною і дверима, за які я тримаюся рукою; принаймні є нагода спитати Юліку віч-на-віч:

— Нащо ти мене зраджуєш?

На її невинному обличчі з незвичайно гарними очима, з дугами підголених брів, що завше надають їй виразу чарівного дитячого здивування, не видно й натяку, що вона здогадується, чому я так поводжуся, і я замовкаю. Вона також віч-на-віч просить мене:

— Не роби так!

І справді, як часто я помилявся, охоплений примітивним хвилюванням: адже може бути, що я всіх кривджу, а надто Юліку, яка ще допіру була моя єдина, така радісна надія. То чому ж я так роблю? І я стою руч об руч з Юлікою, якої, мабуть, просто не розумію, перед оборонцем, що теж вважає Юліку за чудову жінку, і перед Кнобелем, своїм чесним наглядачем, що тримає в кишені ключа, серед мумій у ряднинах, що їх мені Юліка починає показувати, як справу мого життя. Якусь хвилину, наче свідомість мою паралізовано, я й справді даю себе вести, майже зворушений, що для Юліки ці речі так багато важать, дозволяю собі трошки пожартувати з гіпсового зліпка директорової голови... Я не знаю, що мене так паралізувало, не знаю також, чи довго триває параліч; раптом я знову отямлююсь, до того ж, здається, зовсім забувши про замкнені двері і про нахабні слова свого оборонця, отямлююсь, наче після поганого сну, якого теж забув, знаю тільки, що то був сон, і знову натикаюся на питання, яке допіру, перед тим сном із замкненими дверима, вже ставив: кохає мене Юліка чи не кохає. Я розумію, що там ми згубили нитки, і своїм питанням перебиваю зворушливі Юлічині пояснення до мумій, загорнених у ряднини. Я уявляю собі, що Юліці, такій несміливій і стриманій, важко відповісти на моє питання в присутності офіційного оборонця й наглядача, дуже добре відчуваю, яке те питання недоречне в цьому місці. І, очевидно, саме тому не можу стерпіти, що мій оборонець, бажаючи допомогти занімілій Юліці, знову хоче щось сказати.

— Цитьте, хай вам дідько! — кажу я йому просто в вічі.— До чого тут ви! Я ж не заперечую, що маю стосунки з цією дамою...

Юліка жахається:

— Анатолю!

Я кричу:

— Що значить «Анатолю»? Га? Це ще не причина накидати мені весь цей мотлох вашого зниклого чоловіка. Ось, дивіться! — Я регочу з люті, що, властиво, й досі в мені не перегоріла, і зриваю одну ряднину. Шурх! Під нею, як я й сподівався, сама курява, що її не годен стримати ніякий оборонець, потерть сухої глини, те саме й під другою, мумії, тільки мумії, а потім ще каркас із заліза й покрученого дроту, і це все, що лишилося після їхнього зниклого Штіллера, решта — тлін, як кажуть священики, кілька рудуватих грудок на підлозі, а насамперед хмара куряви, коли я трясу ряднини. На жаль, хтось дзвонить. На жаль, бо мене самого здивувало те мистецтво, що з’явилося перед нашими очима і якби мені не перебили, я б миттю впорався з ним! Дзвінок збиває мене з пантелику.

— Кого ви ще покликали,— питаю я свого оборонця,— щоб довести мене до божевілля?

Ту мить у мене виникає цілком певна підозра: я бачу, як Кнобель на знак збентеженого оборонця врешті дістає з кишені ключа, щоб відімкнути двері й зійти вниз, але забуваю про неї через нестримний потік оборонцевих слів, що ще раз (вкотре вже!) вмовляє мене, заклинає, щоб я врешті нарозумився, не пропустив останньої нагоди признатися, а то мене чекає судовий вирок, болісний для пані Юліки, тільки одне розважне слово — і я вільний, адже справи не такі вже кепські, як мені здається, дуже гарна майстерня з добрим освітленням, приятелі наміряються влаштувати бенкет на честь мого повернення, отже, вище голову — і мерщій признаватися. Штіллер-бо шанований митець, не великий, але хто з нас великий, його цінують, мистецька комісія ладна сплатити судові кошти, всі люди такі ласкаві до мене, моя кумедна впертість шкодить тільки мені, треба мати бодай крихту розважності, Юліка чудова, надзвичайна людина, подружжя ніколи не буває забавкою, але Юліка — втілення поблажливості й доброти, отже, вище голову — й нумо починати все наново, втеча ніколи не буває справжнім порятунком, волю можна осягти, тільки як ти зв’язаний, подружжя — моральний обов’язок, а не втіха, трішки твердості, трішки доброї волі, і якось воно буде, тяжкі Юлічині роки в Парижі та її великодушна відмова від балетної школи, що мала такий успіх, Юлічині офіри, чисто жіночі офіри, мені треба бути вдячному, отже, ще раз вище голову, треба бути чоловіком, подати одне одному руки і — алілуя! Під час цієї промови ми знову стоїмо руч об руч, і Юліка, може, боячись, що я втечу у відімкнені двері, а може, справді з ніжності, тулиться до мене; я відчуваю тепло її тіла, а мій оборонець веде далі: отже, вище голову, ніде не буває так гарно, як на батьківщині, часом, звісно, треба кудись поїхати, щоб потім ще дужче цінувати рідну країну, але коріння потрібне кожній людині, і митцеві також, якраз коріння, про це й ідеться, коріння й знову ж таки коріння, мільйони людей не мають батьківщини, отже, я повинен бути вдячний, не дивитися на все крізь чорні окуляри, виявляти трішки любові до людей, а швейцарці теж тільки люди, ніхто не годен змінити власної шкіри, мені треба знайти якусь позитивнішу позицію, взагалі якусь позицію, не трощити всього, як оце допіру, він шанує самокритику, але навіщо таке неподобство, ця курява й купа глини, темперамент — також гарна річ, але до міри, не таке все погане, як я гадаю, а Цюріх чи не найкраще місто в світі, проте, як уже сказано, позитивніша позиція необхідна, нині в світі й так багато нігілізму, треба поліпшувати світ, почавши з одиниць, цілим серцем прагнути добра, і якось воно буде, наприклад, пані Юліка прагне добра, пані Юліка взагалі взірець, шана пані Юліці, вона незламна в подружній вірності до мене, рідкісна жінка, але типова, чудесна жінка, чоловіки часто вперті й себелюбні, а жінки — ні, вони мають у собі щось материнське, звісно, по-своєму з ними не легко дійти згоди, але тільки тому, що я їх не розумію, не розумію багатства їхнього духу, Юліка глибока натура, другу таку жінку шкода й шукати, мені треба бути лагіднішим, трохи уважнішим, вічно жіноче завше вабить до себе, нині в світі забагато інтелектуалізму, треба не тільки думати й сумніватися, але й надіятись, отже, вище голову — й будемо надіятись, без надії нема подружжя, без надії немає миру між людьми й між народами, самі бачимо, без надії нема також правдивого мистецтва, як, наприклад, у середньовіччі, одне слово, без надії нема надії, отже, покладімо руку на серце й не робімо безглуздих мін, здорове зерно є і в Штіллера, мій оборонець певний того здорового зерна, а все інше — полова, наприклад, прізвище, але треба, щоб був лад, кожен повинен мати прізвище, мій оборонець, звісно, не бюрократ, його просто вразило наше подружнє життя, двоє таких чудових людей, мій оборонець сам одружений, всі труднощі вже пережито, подолано, але офіри ще потрібні, офіри й знову ж таки офіри, зате в душі спокій, а душа — це завше головне, нині в світі доволі матеріалізму, треба хоч трохи віри в бога, правдиві вартості нищить поспіх сучасної комунікації, потім іще кіно й спорт, наприклад, будова стадіону, що збиває нас у гурт, а надто комунізм, але мій оборонець досить великодушний і далекий від того, щоб дорікати Штіллерові за його боротьбу в Іспанії замолоду, про це забудьмо, мій оборонець теж колись був членом партії, що потім перестала існувати, забудьмо про це, людині властиво помилятися, а Франко потрібен Європі, Штіллер-бо не міг знати, як воно вийде, ніхто не міг знати, навіть мій оборонець тим важливіші одвічні закони, й досі нема нічого кращого за десять заповідей, не зроби собі кумира, як любить казати пані Юліка, і слушно, вельми слушно, а ще не чужолож і не вбий, у кожному разі, за мирного часу, інша річ, звісно, солдат, антимілітаризм — це позавчорашня мода, але тепер мова не про це, а, як каже заповідь, не вбий, навіть подумки не вбий, не годиться так робити, в цій країні так не роблять, родина — підвалина нації, пані Юліка ще не така стара, щоб не мати дітей, вона завше потайки мріяла про дітей, тільки робітники плодяться, як миші, з цього погляду наша інтелігенція пасе задніх, над цим варт задуматись, річ не в коштах, бракує внутрішнього бажання, до того ж пристойний митець може в Швейцарії заробити стільки, що помірковане розмноження не повинне його лякати, врешті, є чудові стипендії, що цілком слушно зважають на характер кожного митця, зокрема, далебі слушно, пияки й запідозрені в лівих поглядах не повинні мати дітей, свобода — це коштовний набуток, одне слово, Швейцарія й нині ще ідеальна країна, не те що жалюгідна Франція, яка весь час страйкує, отже, вище голову, руку на серце, забудьмо про все, і якось воно буде, мій друже, якось буде, повинне бути, адвокатові теж щоразу доводиться починати спочатку, така вже людська доля, але все треба робити, вірячи трохи в бога, знову ж таки теж не фанатично, до всього треба підходити зі здоровим швейцарським глуздом, певне ж, не поминаючи соціального боку справи, і ще одне: Штіллер не повинен забувати свого вітчима в притулку для старих, пам’ятати чудові слова Гете: «Візьми те, що ти успадкував від батьків своїх, і володій ним», у духовному розумінні, людському, негарно, як хтось забуває про вітчима в притулку, не слід так робити, треба мати трохи пієтизму, Штіллер не сам на світі, далебі не сам, він член громади, має опору в громаді, почуття обов’язку теж потрібне, і трішки любові, не можна думати тільки про себе, пане Штіллере, беріть приклад із пані Юліки, я ще раз схиляю голову перед цією тендітною і мужньою жінкою, що зважується жити з чоловіком такої важкої вдачі, отже, ще раз: подайте одне одному руки, бо відпиратися вже немає сенсу, Штіллере, тож майте відвагу й трохи розважності, трохи віри в бога і в пані Юліку, в подружжя, в Швейцарію, у перемогу добра в собі самому, трохи...

Так мовить мій доктор Боненблюст.

Я вдячний Юліці, що вона хоч принаймні червоніє, як дружина, коли наглядачі з божевільні, тримаючи напоготові гамівну сорочку, заводять до майстерні старого. Спершу я думаю, що це мандрівний торгівець, який недавно приходив, і дивуюсь, що мій оборонець відразу кидається по стілець, очевидно з сорому. Він сам не сподівався, що вийде так негарно. Він же тільки хотів, як то роблять з упертими в’язнями, трохи нарозумити мене цими зводинами, бо всі попередні анітрохи не вплинули на мене. Що ж іще лишилося моєму оборонцеві? Кнобель садовить дідка в закурене крісло-гойдалку, а того аж розпирає повага до суду, до влади, до пана доктора і до балерини з Парижа. Впізнавши його, я починаю плакати, але він того не помічає. Він майже зовсім здитинів розумом. Я відвертаюся, не можу дивитись на нього, хоча, властиво, і не дуже вражений: коли я згадував його тоді в Бовері, то десь таким і в’являв собі. Тепер я тільки чую за спиною злісний тоненький старечий голос: