Кров ельфів

На Білок?

Ні.

Убитих поклали рівним рядом. Лежали поряд один одного, не розділені – ельфи, люди і червонолюди. Серед них був Янік Брасс. Була чорноволоса ельфиня у високих чоботах. І червонолюд з чорною, блискучою від згорнутої крові, заплетеної у коси, бородою. А біля них…

Паулю! – заридав Реган Дагльберг, тримаючи голову брата на колінах. – Паулю! Чому?

Мовчали. Всі. Навіть ті, які знали, чому.

Реган обернув до них скривлене, мокре від сліх обличчя.

Що я скажу матері? – заплакав. – Що я їй скажу?

Мовчали.

Недалеко, оточений вояками у чорно-золотих барвах Каедвену, лежав Вєнцк. Дихав тяжко, а кожен видих викидав йому на губи криваві міхурі. Поряд стояла на колінах Трісс, над ними стояв лицар у сяючих обладунках.

Ну що? – запитав лицар. – Пані чародійко? Виживе?

Зробила все, що могла – Трісс встала, стиснувши вуста. – Але…

Що?

Використали це – вона показала йому стрілу з дивним вістрям, вдарила ним у бочку, що стояла поряд. Вістря стріли розділився, розлетівшись на чотири колючі, гачкуваті голки. Лицар вилаявся.

Фредегарде… - з зусиллям сказв Вєнцк. – Фредегарде, слухай…

Тобі не можна говорити! – різко сказала Трісс. – Не рухайся! Закляття ледь тримається!

Фредегарде – повторив комісар. Кривава булька на його губах луснула, на її місці, натомість, утворилась інша. – Ми помилились… Всі помилились. Це не Ярпен… Невірно припускали… Ручаюсь за нього. Ярпен не зрадив… Не зра…

Мовчи! – крикнув лицар. – Мовчи, Вілфріде! Гей, дайте сюди ноші! Ноші!

Вже не треба – глухо сказала чародійка, дивлячись на губи Вєнцка, на яких вже не утворювались пухирі. Цирі відвернулась, притисши обличчя до боку Геральта.

Фредегард випростався. Ярпен Зіґрін не дивився на нього. Дивився на вбитих. На Регана Дагльберга, який все ще стояв на колінах над братом.

Це було необхідно, пане Зіґріне – промовив лицар. – Це війна. Був наказ. Ми мусіли бути певними…