Кров ельфів

Не думаєш, що  його треба застерегти? Попередити, що його і дівчинку шукають люди на зразок того Ріенс? Я поїхав би туди, але справді не знаю, де це… Те місце, назви якого волію не казати.

Заткнись, Жовтцю.

Якщо знаєш, де Геральт, повинна їхати і застерегти його. Ти йому завинила, Єнніфер. Щось же в тебе є з ним спільне.

Так – підтвердила холодно. – Щось мене з ним єднало. Тому що трохи його знаю. Він не хотів, щоб йому нав’язували допомогу. А якщо потребував допомоги, то просив її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минув понад рік, а я… не мала від нього жодних звісток. А якщо справа йде про борг, то я зобов’язана йому стільки ж, як і він мені Не менше, і не більше.

Тому я туди поїду – підняв голову. – Скажи мені…

Не скажу – перервала. –Ти спалився, Жовтцю. Можуть дотягнутись до тебе знову, чим менше будеш знати, тим краще. Забирайся звідси. Їдь до Реданії, до Дійкстри і Філіппи Ейльхарт, тримайся двору Візіміра. І ще раз попереджую: забудь про Левенятко з Цинтри. Вдавай, що ніколи не чув цього ім’я. Зроби про що тебе прошу. Не хотіла б щоб тебе спіткало щось зле. Занадто багато тобі винна, занадто тебе люблю.

Ти це раз по раз повторюєш. Що ти мені завинила, Єнніфер?

Чародійка відвернула голову, довго мовчала.

Їздиш з ним – врешті відповіла. – Дякуючи тобі не був сам. Був йому приятелем. Був з ним.

              Бард опустив очі.

Мало мав з того - зазначив. – Не багато отримав з тої дружби. Через мене мав головно клопоти. Постійно мусив витягати мене з з якоїсь кабали… Помагати мені…

Вона перехилилась через стіл, поклала йому руки на долоні, сильно стисла, нічого не сказавши.  В її очах був смуток.

Їдь до Реданії – повторила через хвилину. – До Третогору. Там будеш під захистом Дійкстри і Філіппи. Не пробуй вдавати героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Житцю.

Я помітив – скривився, потерши болючі плечі. – Тому вважаю, що слід застерегти Геральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш дорогу. Думаю, що бувала там… гостею.

      Єнніфер відвернулась. Жовтець бачив, як стиснула вуста, як на щоці сіпнувся м’яз.

      - Так, траплялось це зі мною один раз – промовила, а в її голосі було щось невловимо дивне. – Траплялось мені бути там гостем. Але ніколи непрошеним.

*****

        Вітер несамовито завив, махаючи мітлами трав, якими поросли руїни, зашумів у кущах глоду і високій кропиві. Хмари охопили круг місяця, на мить освітивши замок, заливаючи повінню блідого світла, занедбаний рів і рештки муру, відкриваючи купи черепів, що посміхались ламаними зубами, дивлячись у порожнечу чорними дірами орбіт. Цирі тонко писнула і сховала голову під плащем Відьмака.

     Штурхнута п’ятами коняка обережно переступила розбиту цеглу, увійшла під зламану арку. Підкови, примарне відлуння, пригнічувані виттям бурі. Цирі тремтіла, вчепившись руками в гриву.

Боюся – шепнула.