Кров ельфів

Не маєш чого боятись – відповів відьмак, кладучи долоні на її плечі. – На всьому світі важче знайти безпечніше місце. Це Каер Морхен, Оселя Відьмаків. Тут колись був гарний замок. Дуже давно.

      Не відповідаючи, схилила низько голову. Шкапа Відьмака, яку кликали Пліткою9 , тихо пирхнула, наче теж хотіла її заспокоїти.

       Вони занурились у темну безодню, у довгий, безкінечний тунель серед колон і аркад. Плітка ступала впевнено і охоче, не зважаючи на непроникну темряву, швидко подзвонюючи поверхнею підковами. Перед ними, в кінці тунелю, раптом запломеніла червоним світлом пряма вертикальна лінія. Зростає і поширюється, стає дверима з-за яких біліється світло смолоскипів запханих в залізних тримачах на стінах. У дверях стояла чорна, розмита відблисками постать.

Хто? – Цирі почула злий, металевий голос, що звучав як гавкіт собаки. – Геральт?

Так, Ескелю. Це я.

Заходь.

       Відьмак зіскочив, зняв Цирі з сідла, поставив на землю, притис її рукою, вона обома руками тримала речовий мішок,  шкодуючи, що він занадто малий, щоб вона могла сховатись за ним уся.

Зачекай тут з Ескелем – промови. – Я відведу Плітку до стайні.

Ходи до світла, малий – буркнув чоловік званий Ескелем. – Не стій у темряві.

       Цирі дивилась вгору, на його обличчя, і ледь стримала крик страху. То не була людина. Хоч і стояв на двох ногах, хоч і пахнув потом і димом, хоч носив нормальний людський одяг, то була не людина. Жодна людина, подумала, не може мати такого обличчя.

Ну, на що чекаю? – повторив Ескель.

       Вона не ворухнулась. З темряві чувся віддалений стукіт підків Плітки. Щось, що було м’яким і пищало,  пробігло йому ногою. Підскочила.

Не стій у мороці, хлопче, бо щурі халявки погризуть.

       Цирі, тримаючи речовий мішок, прудко рушила у бік світла. Щурі з писком прискали їй з-під ніг. Ескель зігнувся, забрав її речовий мішок, зняв каптур.

Зараза – зазначив. – Дівчисько. Цього ще бракувало.

      Налякано подивилась на нього. Ескель усміхнувся.

      Побачила, що він все таки людина, що має цілком нормальне людське обличчя, тільки спотворене довгим, бридким, напівкруглим шрамом, що біг від кутика вуст усією щокою, аж до вуха.

Оскільки ти вже тут, вітаю у Каер Морхені – промовив. – Як тебе звуть?

Цирі – відповів за неї Геральт, безшелесно вилинувши з мороку. Ескель повернувся. Раптом, без слів, швидко обидва відьмаки обійнялись, міцно, твердо переплівшись плечима. На одну коротку мить.

Живеш, Вовче.