Кров ельфів

- Ні.

- Але можна багато, правда?

- Правда – чародійка на мить закрила очі, торкнувшись пальцями повік. – Дуже багато.

- Щось справді велике… Щось страшне... Дуже страшне?

- Іноді більше, аніж би хотілось.

- Гмм… А чи я… Коли я зможу зробити щось таке?

- Не знаю. Може ніколи. Аби ніколи й не мусіла.

Тиша. Мовчання. Спека. Запах квітів і трав.

- Пані Єнніфер?

- Що знову, гидунко?

- Скільки ти мала років, коли стала чародійкою?

- Гмм. Коли здала вступні іспити? Тринадцять.

- Ха! Це як я зараз! А скільки ти мала років, коли… Ні, про це не питаю.

- Шістнадцять.

- Ага… - Цирі злегка почервоніла, раптом удавши зацікавленість дивною на вигляд хмарою, яка високо висіла над вежами храму. – А скільки ти мала років… коли пізнала Геральта?

- Більше, бридунко. Трохи більше.

- Ти продовжуєш називати мене бридункою! Знаєш, як сильно я це не люблю. Чому це робиш?

- Бо я злостива. Чародійки завжди злостиві.

- А я не хочу… не хочу бути гидункою. Хочу бути красивою. Справді гарною, так як ти, пані Єнніфер. Чи я, дякуючи магії, колись зможу бути такою красивою, як ти?

- Ти… На щастя не мусиш… Не потребуєш для цього магії. Сама не знаєш, яке це щастя.