Кров ельфів

- Знаю, Модрон.

- Якщо я не зумію це нагадати, це зробить вона – Каланте поглянула на Цирі. – Їй сплатиш твій борг, ярле. Знаєш, як саме.

Крах ан Крайт встав, випростався, риси його обвітреного обличчя затвердли. Швидким рухом витягнув з піхов позбавлений оздоб, простий сталевитй меч, оголив ліве передпліччя, позначене загрубілими білими шрамами. – Без театральних жестів – пирхнула королева. – Заощаджуй кров. Я ж сказала: колись. Пам’ятай!

- Aen me Glaeddyv, zvaere a'Bloedgeas, Ard Rhena, Lionors aep Xintra! – Крах ан Крайт, Ярл Островів Скелліге, підняв руку, потрясши мечем. Войовники хрипко заревіли, вдаривши долонями у щити.

- Присягу прийнято. Проведи до форту, ярле. – Цирі пам’ятла повернення короля Ейста, його скам’яніле, зблідле обличчя. І мовчання королеви. Пам’ятала понуру, страшну учту, на якій дикі, бородаті морські вовки зі Скелліге поволі впивались серед моторошної тиші. Пам’ятала шепотіння. Geas Muire... Geas Muire!

Пам’ятала потоки темного пива, які виливали на підлогу, роги, що розтріскувались об кам’яну стіну холлу у вибухах розпачливого, безсилого, безглуздого гніву. Geas Muire! Паветта!

Паветта, королівна Цинтри, і її чоловік, князь Дуні. Батьки Цирі. Зникли. Згинули. Їх убило Geas Muire, Морське Прокляття. Їх поглинув шторм, якого ніхто не передвіщував. Шторм, якого не мало бути…

Цирі відвернула голову, щоб Єнніфер не побачила сліз, що наповнили її очі. Для чого це все, подумала. Для чого ці питання, ці спогади? До минулого немає повернення. Не маю вже нікого з них. Ані тата, ані мами, ані бабці, тої, яка була Ard Rheną, Левицею з Цинтри. Дядько Крах ан Крайт теж, напевно, загинув. Не маю вже нікого, і я є кимось іншим. Немає повернення…

Чародійка мовчала, замислена.

- Чи відтоді почались твої сни? – раптом запитала.

- Ні – обміркувала Цирі. – Ні, не відтоді. Дещо пізніше.

- Коли?

- Дівчина зморщила ніс.

- Влітку… Минулого… Бо наступного літа вже була війна…

- Ага. Це значить, що сни почались після зустрічі з Геральтом у Брокілоні?

Кивнула головою. Не відповідатиму на наступне запитання,  вирішила. Але Єнніфер не задала запитання. Швидко встала, подивилась на сонце.

- Ну досить цього сидіння, гидунко. Стає пізно. Шукаймо далі. Рукою вільно перед собою, не напружуй пальців. Вперед.

- Куди нам йти? В який бік?

- Байдуже.

- Жили є всюди?