Кров ельфів

- Агааа.

- Якщо взагалі маєш вибір – чародійка скривила вуста в усмішці – а великого досвіду не маєш, у першу чергу оцінюється не чоловік, а ліжко.

Смарагдові очі Цирі набрали обрисів і вигляду блюдець.

- Як це ліжко?

- Саме так. Тих, хто ліжок не мають взагалі, відкидаєш з ходу. Спосеред решти відкидаєш власників брудних і неохайних ліжок. А якщо зостаються тільки такі, які мають ліжка чисті і акуратні, обираєш того, який тобі найбільше подобається. На жаль, спосіб не стовідсотково певний. Можна холерно помилитись.

- Жартуєш?

- Ні. Не жартую. Цирі, від завтрашнього дня будеш спати тут, зі мною. Перенесеш сюди твої речі. У спальні адепток, як ячую, на балаканину марнується забагато часу, який повинен бути призначеним на відпочинок і сон.

*****

Після опанування базової системи рухів долоні, рухів і жестів Цирі почала вивчати закляття і їх формули. Формули були легкими. Записані Старшою мовою, якою дівчинка володіла досконало, легко западали у пам’ять. При їх вимовленні, так і з інтонацією, вона теж не мала жодних пролем. Єнніфер була явно задоволена, з дня на день стаючи щораз милішою і симпатичнішою. Щораз частіше, роблячи перерви у науці, обидві пліткували про будь-що, жартували, обидві навіть почали знаходити розвагу у делікатних кпинах над Неннеке, яка часто «візитувала» лекції і вправи,  наїжачена і поважна як квочка, готова брати Цирі під опіку крила, захищаючи і рятуючи від уявної суворості чародійки і «нелюдстких тортур» занять.

Покірна наказу, Цирі перейшла до кімнати Єнніфер. Тепер вони були разом не тільки вдень, але і вночі. Іноді наука також відбувалась вночі – деяких жестів, формул і заклять не можна було навчатись при світлі дня.

Чародійка, задоволена поступом дівчинки, сповільнила швидкість навчання. Мали більше вільного часу. Вечори витрачали на читанні книг, разом чи окремо. Цирі подолала «Діалоги про природу магії» Стаммельфорда, «Могутність елементів» Джамбаттісти, через «Природню магію» Ріхерта і Монка. Також переглянула – бо прочитати їх у цілості не зуміла – такі твори, як «Незвіданий світ» Яна Беккера чи «Таємницю таємниць» Агнесса з Гленвіллю. Заглядала до пожовклого «Кодексу з Мірте» і до «Ard Aercane», і навіть до знаменитої, страшної «Dhu Dwimmermorc», повної гравюр, що будили жах.

Також вона добралась до інших книг, що не стосувались магії. Почитувала «Історію світу» і «Трактат про життя». Не проминула і легших речей з храмової бібліотеки. З почервонілим обличчям вона проковтунла «Іграшки» маркіза Ла Креагма і «Королівські дами» Анни Тіллер. Читала «Нещастя любові» та «Час місяця», збірки поезії славетного трубадура Жовтця. Розплакалась над витонченими, вселяючими таємницю балладами Ессі Давен, зібраних у малому, гарно оправленному томику, який називався «Блакитна перлина».

Часто коритсувалась привілеєм і задавала питання. І отримувала відповіді. Однак, щораз частіше їй доводилось самій ставати адресаткою для запитань. Спершу Єнніфер здавалось взагалі не цікавила її доля, ані дитинство у Цинтрі, ані пізніші, військові події. Але потім питання ставалаи щораз конкретнішими. Цирі мисила відповідати – робила це дуже неохоче, бо кожне запитання чародійки відкривало у її пам’яті двері, які вона обіцяла собі ніколи не відкривати, які прагнула залишити замкненими раз і назавжди. З часу зустрічі з Геральтом у Соддені вважала, що розпочала інше житя, що те, у Цинтрі, було остаточно і незворотньо стерто. Відьмаки у Каер Морхені ніколи ні про що не питали, а перед приїздом до храму Геральт врешті вимагав від неї, щоб і словом перед ніким не зрадила, ким була. Неннеке, яка очевидно знала про все, подбала про те, щоб для інших жриць і адепток Цирі була найзвичайнішою у світі незаконнонародженою донькою лицаря і селянки, дитям, для якого не було місця ані у замку батька, ані у материній халупі. Половина адепток у храмі Мелітеле була саме такими дітьми.

А Єнніфер теж знала таємницю. Була тією, якій «можна довіряти». Єнніфер запитувала. По те. Про Цинтру.

- Як ти вибралась з міста, Цирі? Як саме тобі вдалося втекти? Нільфгаардці?

Цього Цирі не пам’ятала. Все обривалось, губилось у мороку і диму. Пригадувала собі облогу, прощання з королевою Каланте, її бабусею, пам’ятала баронів і лицарів, які силоміць відтягали її з ліжка, на якому спочивала поранена, вмираюча Левиця з Цинтри. Вона пам’ятла божевільну втечу палаючими вуличками, криваві бої та падіння з коня. Пам’ятала чорного вершника у шоломі, оздобленого крилами хижого птаха.

І більше нічого.

- Не пам’ятаю. Справді не пам’ятаю, пані Єнніфер.

Єнніфер не наполягала. Задавала інші питання. Робила це делікатно і тактовно, а Цирі ставала щораз розкутішою. Врешті почала розповідати сама. Не чекаючи на питання, розповідала про свої дитячі роки у Цинтрі і на Островах Скелліге. Про те, як довідалась про Право Несподіванки і про те, що вирок долі зробив її призначеною Геральту з Рівії, біловолосому Відьмакові. Розповідала про війну. Про нипання лісами Заріччя, про перебування серед друїдів з Ангрену і про час, який провела на селі. Про те, як Геральт її там занйшов і забрав до Каер Морхену, до Відьмацького Поселення, що відкривало новий розділ у її короткому житті.

Якогось вечора, не питана, з власної ініціативи, розкуто, весело і сильно прикрашаючи, розповіла чародійці про свою першу  зустріч з відьмаком, у лісі Брокілону, серед дріад, які її викрали і хотіли силоміць утримуючи, переробити на одну зі своїх.