Кров ельфів

- Не кричи. Я пам’ятаю.

Вони сиділи мовчки, на сухому зваленому стовбурі, слухаючи вітер, що шумить у кронах дерев, слухаючи дятла, який завзято туктукав десь поряд. Цирі була голодною, і слина точилась, густіла їй від бажання, тільки от знала, що скарги нічого не дадуть. Колись, минулого місяця, Єнніфер на такі жалі відповіла сухою промовою про  мистецтво панування над примітивними інстинкатами, а пізніше удостоювала її тільки зневажливим мовчанням. Протести мали так само мало сенсу і давали такі самі результати, як надимання щодо називання «гидункою».

Чародійка вискубала з рукава останнього реп’яха. Зараз про щось запитає, подумала Цирі, знаючи, як вона мислить. Знову запитає про щось, чого не пам’ятаю. Або про щось, чого не хочу пам’ятати. Ні, це не має сенсу. Не відповідатиму. Тому що це минуле, а в минуле повернення немає. Сама колись так казала…

- Розповіси мені про твої родичів, Цирі.

- Я їх не пам’ятаю, пані Єнніфер.

- Пригадай собі. Я тебе про це прошу.

- Тата справді не пам’ятаю… - сказала тихо, підкоряючись наказові. – Тільки… Майже все. Маму.. Маму так. Мама мала довге волосся, от таке… І завжди булла сумна… Пам’ятаю… Ні, нічого не пам’ятаю…

- Пригадай собі, прошу.

- Не пам’ятаю!

- Дивись на мою зірку!

Пікіруючі вниз верескливі чайки, між рибальськими човнами, де ловили сміття і витрушуваних з сітей мальків риби. Вітер злегка лопотів спущеними вітрилами драккарів, над пристанню снував задушливий дим мряки. До порту впливали триреми з Цинтри, блищали золоті леви на блакитних прапорцях. Дядько Крах, який стояв поряд і тримав на її плечі велику, як медвежа лапа, долоню, раптом опустився на одне коліно. Вояки, що стояли в шерензі, ритмічно вдаряли мечами у щити.

Помостом до них йшла королева Каланте. Її бабуся. Та, яку на Островах Скелліге офіційно називали Ard Rhena, Найвища Королева. Але дядько Крах ан Крайт, Ярл Скелліге, продовжуючи стояти з опущеною головою, привітав Левицю з Цинтри титулом менш офіційним, який острів’яни вважали більш почесним.

- Вітаю, Модрон.

- Князівно – сказала Каланте владним і холодним голосом, взагалі не дивлячись на ярла. – Ходи до мене. Ходи сюди до мене, Цирі.

Долоня бабці була сильною і твердою, як чоловіча долоня, перстені на ній холодні, як крига.

- Де Ейст?

- Король… -  запнувся Крах. –  Він у морі, Модрон.  Шукає рештки… І тіла. Від  учора…

- Чому ти їм це дозволив? – крикнула королева. – Як міг це допустити? Як ти міг це допустити, Краху? Ти ярл Скелліге? Жоден драккар не має права вийти у море без твого дозволу! Чому ти дозволив, Краху?

Дядько ще нижче опустив руду голову.

- Коней! – сказала Каланте. – Їдемо до форту. А завтра вдосвіта відпливаю. Я забираю князівну до Цинтри. Я ніколи не дозволю їй сюди повернутись. А ти… Ти маєш переді мною холерний борг, Краху. Колись я зажадаю, щоб ти його сплатив.