Кров ельфів

Бігла легко, вправно контролюючи дихання, біля кожного другого дерева моторно виконуючи стрибки напівпіруетом, імітуючи удари уявним мечем, і одразу після того ухиляння і фінт. Врешті перестрибнула пліт, впевнено і м’яко приземлившись на напівзігнутих ногах.

- Ярре! – крикнула, задираючи голову у бік віконця зяючого у кам’яній стіні вежі. – Ярре, ти там? Гей! Це я!

- Цирі? – хлопець вихилився – Що ти робиш?

- Я можу туди до тебе зайти?

- Зараз? Гмм… Ну, прошу… Дуже прошу.

Як буря вибігла сходами, заскочивши молодого адепта в момент, коли він відвернувшись спиною поспішно поправлв одяг і накривав пергаментами інші пергаменти, що лежали на столі. Ярре зачесав волосся пальцями, закашлявся і невміло усміхнувся. Цирі запхала великі пальці за пасок, трусонувши попелястою гривкою.

- Що це за війна, про яку всі говорять? – випалила. – Хочу знати!

- Прошу, сідай.

Роззирнулась кімнатою. У ній стояли чотири великі столи, завалені книгами і сувоями. Крісло було тільки одне. Так само завалене.

- Війна? – бекнув Ярре. – Так, я чув ті чутки… Тебе це цікавить? Тебе, дів… ні, не сідай на стіл, прошу, я ледь зумів впорядкувати ці документи… Сідай на крісло. Зараз, почекай, зніму книги… Чи пані Єнніфер знає, що ти тут?

- Ні.

- Гмм… А матінка Неннеке?

Цирі скривилась. Знала, про що йдеться. Шістнадцятирічний Ярре був вихованцем верховної жриці, здібним стати жрецем і хроністом. Він жив у Елландері, де працював писарчуком у міському суді, але у храмі Мелітеле перебував частіше, аніж у містечку, цілими днями, а іноді й ночами, вивчаючи, переписуючи та висвітлюючи справи у бібліотеці храму. Цирі ніколи не чула того з вуст Неннеке, але булор відомо, що верховна жриця абсолютно не бажала, щоб Ярре крутився коло молодих адепток. І навпаки.

Адептки гостро зиркали на хлопця і вільно пліткували, розглядаючи різні можливості, які надавало часте перебування на території храму чогось, що носило штани. Цирі надзвичайно дивувалась, бо Ярре був запереченням всього, що на її думку повинен репрезентувати собою показний чоловік. У Цинтрі, як пам’ятала, показний чоловік сягав головою стелі, а плечима від фрамуги до фрамуги, лаявся як червонолюд, ревів як буйвол і на тридцять кроків смердів конем, потом і пивом, без огляду на час дня і ночі. Мужчину, який тому описові не відповідав, фрейліни королеви Каланте не визнавали гідним зітхань і пліток. Цирі також надивилась на інших чоловіків – на мудрих і лагідних друїдів з Ангрену, на ставних і хмурих поселенців з Соддену, на відьмаків з Каер-Морхену. Ярре був іншим. Був худий як палиця незграбний, носив занадто забруднений чорнилом і пилом одяг, мав вічно жирне волосся, а на підборідді, замість щетини, сім чи вісім довгих волосків, з яких десь половина виростали з великої бородавки. Цирі взагалі не розуміла, чому її так тягне до вежі Ярре. Любила з ним розмовляти, хлопець знав багато, можна було багато навчитись від нього. Але рстаннім часом, коли дивився на неї, мав дивний, нечіткий і липкий погляд.

- Ну – нетерпеливилась. – Скажеш мені нарешті, чи ні?

- Немає про що говорити. Не буду ніякої війни. Це все поголоски.

- Ага – пирхнула. – А чому князь розсилає вісті, виключно для сміху? Військо марширує дорогами з нудьги? Не крути, Ярре. Ти буваєш у містечку і у замку, точно щось знаєш!

- Чому ти не спитаєш про це пані Єнніфер?

- Пані Єнніфер має важливіші справи у голові – фиркнула Цирі, але зразу опам’яталась, мило усміхнулась і затріпотіла віями. – Ох, Ярре, скажи мені, прошу! Ти такий мудрий! Всієш так гарно і вчено говорити, що я могла б слухати годинами! Прошу, Ярре!

Хлопець почервонів, а погляд йому став маслянистим і розмитим. Цирі тихцем зітхнула.