Кров ельфів

Зупинилась, спробувала вирватись, але рука Єнніфер була міцна і впевнена, невблаганно тягла її вперед, спинилась, обернулась, подивилась на неї.

Якщо боїшся, повертай.

Ці двері відчиняти не можна. Ти знаєш про це.

Знаю.

Але все одно ведеш мене туди.

Якщо боїшся, вертайся. Час ще є, щоб повернутись. Ще не запізно.

А ти?

Для мене вже запізно.

Цирі озирнулась. Крім всюдисущого мороку побачила двері, які вже минули – довга, далека перспектива. І звідти, здалеку, з темряви почула…

Стукіт підков. Скрип чорного обладунку. І шум крил хижого птаха. І голос. Тихий голос, що угвинчувався у череп…

Помилилась. Переплутала небо з зорями, відображеними на поверхні ставу.

Прокинулась. Рвучко підвела голову, струшуючи компрес, бо був мокрий і холодний. Спливала потом, у скронях знову дзвенів і пульсував тупий біль. Єнніфер сиділа біля неї на ліжку. Голову мала відвернену, так що Цирі не бачила її обличчя. Бачила тільки бурю чорного волосся.

Я мала сон… - шепнула Цирі. – У тому сні…

Знаю – сказала чародійка дивним, не своїм голосом. – Тому я тут. Я з тобою.

За вікном, у темряві, дощ шумів на листях дерев.

Бляха – буркнув Жовтець, струшуючи воду з намоклих від дощу полів капелюха. – Це справжня фортеця, а не дім. Чого цей знахар боїться, що так укріпився?

Човни і барки, пришвартовані до набережної, ліниво колихались на розбурханій дощем воді, зіштовхуючись з тихим стуком, скрипіли, подзенькуючи ланцюгами.

Це портова дільниця – пояснила Шані. – Тут не бракує бандюків і ханиг, місцевих і гастролерів. До Мигрмама часто ходять люди, приносяь йому гроші… Всі про це знають. Як і про те, що живе сам. Ну, й застерігається. Тобі ще дивно?

Ані трохи – Геральт подивився на споруду, підняту на палях, забитих у дно каналу у якихось п’яти сажнях від берега. – Комбіную, як дістатись на цей острів, до тієї надводної хатки. Я думаю, треба буде таємно позичити якийсь з тих човнів…

Немає потреби – сказала медичка. – Там є підйомний місток.