Кров ельфів

Ніколи нікого не обманюю, ніколи не даю нікому марних надій – продовжував чоловік. – Тоді знай, що ти маєш деяку надію на порятунок від катівської сокири, якщо, звичайно, цього разу не помилишся. На повне помилування маєш малий шанс. На моє вибачення і забуття… жодних.

Молодий лицар у чорній броні і цього разу навіть не здригнувся, але Коегоорн уловив блик його очей. Не вірить йому, подумав. Не вірить і помиляється. Робить велику помилку.

Наказую – повна увага – піднявся чоловік з-за столу. – Так само й тобі, Коегоорне. Бо тобі також будуть віддані накази, які за мить видам. За мить. Мушу визначитись щодо їх змісту і форми.

Маршал Менно Коегоорн, намісник провінції Цинтра і майбутній головнокомандувач армії з Доль Ангра, підвів голову, поклавши руку на голівку меча. Такої самої постави прибрав лицар у чорних латах, з шоломом оздобленим крилами хижого птаха. Обидва чекали. У тиші. Терпляче. Так як належало чекати наказів, над змістом і формою яких замислився імператор Нільфгаарду, Емгир вар Емрейс, Deithwen Addan yn Carn aep Morvudd, Біле Полум’я, яке Танцює над Курганами Ворогів.

*****

Цирі прокинулась.

Лежала, а скоріше напівсиділа з головою, високо опертою на кількох подушках. Припарка, яку мала на чолі, була вже теплою і тільки злегка вологою. Вона скинула її, не в змозі витеріпти тягаря і печіння шкіри. Важко віддихалась. Мала пересохле горло, ніс майже заблокований згустками крові. Але еліксири і і закляття подіяли – біль, який кількома годинами раніше туманив зір і розривав череп, зник, відступив, залишивши по собі тільки тупе пульсування і відчуття тиску у скронях.

Обережно торкнулась тильною стороною долоні носа. Кров уже не йшла.

Але ж і дивний сон мала подумала. Перший сон протягом багатох днів. Перший, якого я не злякалась. Перший, який мене не стосувався. Була… спостерігачем. Бачила все наче з гори, з висоти… Так, ніби була б птахом… Нічним птахом…

Сон, у якому бачила Геральта.

У тому сні була ніч. І дощ, який морщив поверхню каналу, шумів на гонтах дахів, на стріхах клунь, вилискував на дошках помотсів і кладок, на палубах човнів і барок… І там був Геральт. Не один. З ним був чоловік у смішному капелюсі з пером, обвислим від вологості. І струнка дівчина у зеленому плащі з каптуром.. Всі троє повільно і обережно йшли мокрим помостом… А я бачила їх з верху. Як ніби була птахом. Нічним птахом…

Геральт зупинився. Далеко ще, запитався. Ні, відповіла струнка дівчинка, струшуючи від води зелений плащ. Ми вже майже на місці… Гей, Жовтцю, не відставай, бо загубишся у тих завулках… А де, до біди, є Філіппа? Через мить я побачила, летіла вздовж каналу… Але ж паршива погода… Йдемо. Веди, Шані. А так, між нами, звідки ти знаєш цього знахаря? Що тебе з ним поєднує?

Я часом продаю йому викрадені з університської лабораторії ліки. Що ти так дивишся? Батьки ледь оплачують моє навчання… Буває, що потребую грошей… А знахар, маючи справжні ліки, лікує людей… Або, пригнаймні, їх не труїть… Ну, ходімо вже.

Дивиний сон, подумала Цирі. Шкода, що я прокинулась. Хотіла б побачити, що буде далі…. Хотіла б бачити, що вони там роблять. Куди йдуть…

З кімнати поряд долинали голоси, голоси, які її збудили. Матінка Неннеке швидко говорила, була дуже схивльованою, знервованою і розгніваною. Ти зловжила моєю довірою. Я не повинна була цього дозволяти. Могла б здогадатись, що твоя антипатія до неї призведе до нещастя. Я не повинна була тобі дозволяти… Бо  я тебе знаю. Ти безоглядна, жорстока, і що ще гірше, виявилось, що ти також безвідповідальна і необережна.  Ти нещадно катуєш ту дитину, змушуючи до зусиль, яких вона не в змозі зробити. Ти не маєш серця. Справді не маєш серця, Єнніфер.

Цирі нашорошила вуха, бажаючи почути відповідь чародійки, її холодний, твердий і дзвінкий голос. Бажаючи почути, як відреагує, як глузуватиме з верховної жриці, як висміє її гіперопіку. Як скаже те що говорить завжди – що бути чародійкою це не переливки, що це не заняття для панянок, випалених з порцеляни, видутих з тонкого скла. Але Єнніфер відповідала тихо. Так тихо, що дівчинка не була у змозі не тільки зрозуміти, але навіть розрізнити окремі слова.

Засну, подумала, обережно і делікатно обмацуючи ніс, який все ще докучав і болів, забитий струпами крові. Повернусь до мого сну. Побачу, що робить Геральт, там, вночі, у дощі, над каналом…

Єнніфер тримала її за руку. Обидві йшли довгим темним коридором, між кам’яними колонами, а може статуями, Цирі не могла розрізнити деталей у густому мороці. Але у темряві хтось був, хтось крився там і вивчав їх, коли вони йшли. Слухала шепіт, тихий як шум вітру.

Єнніфер тримала її за руку, йшла швидко і впевнено, повна рішучості, так що Цирі ледве встигала за нею.Перед ними відчинялись двері. Послідовно. Одні за одними. Нескінченна шеренга дверей з гігантськими, тяжкими ганками, безшумно відкривались перед ними.

Морок густішав. Попереду себе Цирі побачила наступні ворота. Єнніфер не сповільнила кроку, але Цирі раптом побачила, що ці двері не відкривались самі. І раптом мала моторошну певність, що цих дверей відкривати не можна. Що через них неможливо пройти. Що за цими дверима щось на них чекає…