Розділ 7 Повторення

— Привіт, Джейку.

— Гадаю… Гадаю, що у нас сьогодні побачення, — сказав він. У голосі його відчувався підтекст.

Мені знадобилася хвилина, щоб усе збагнути.

— Невже мотоцикли готові? Просто не можу повірити! Як вчасно!

Мені потрібно було щось, аби відвернути увагу від кошмарів та страшних думок.

— Так, вони на ходу і таке інше.

— Джейкобе, ти, безперечно, найталановитіша й найпрекрасніша людина, яка мені стрічалася в житті! За це ти отримуєш іще десять років.

— Класно! Тепер я уже майже середнього віку… Я засміялася.

— Я уже їду!

Я кинула швабру й миючі засоби в шафку під ванною й схопила куртку.

— Їдеш до Джейка, — сказав Чарлі, коли я мчала попри нього. Насправді це було не запитання.

— Ага, — відповіла я, заскакуючи у пікап.

— Я теж згодом приїду на станцію, — гукнув Чарлі мені услід.

— Гаразд, — крикнула я у відповідь, повернувши ключа.

Чарлі сказав ще щось, але я не розчула: рев мотору заглушив його голос. Здається, він запитав:

— Де пожежа?

Я припаркувала машину неподалік від дому Блеків, біля дерев, щоб можна було непомітно винести мотоцикли. Коли я вийшла з машини, в око впали два яскраві мотоцикли — один червоний, другий чорний: обидва стояли під ялиною, невидимі з хати. Джейкоб підготувався.

До обох ручок на кермі були прив’язані блакитні стрічки. Я саме сміялася з цього, коли з дому вибіг Джейкоб.

— Готова? — запитав він тихо, його очі іскрилися.

Я кинула погляд через його плече — не було ніяких ознак присутності вдома Біллі.