Розділ 7 Повторення

— Домашнє завдання… У мене заплановане заняття з другом.

— А, ну тоді добре. Може, наступного тижня. Він провів мене до машини; тепер він став зовсім небагатослівним. Це так чітко нагадало мені мої перші місяці в Форксі!

Я зробила повний цикл, і тепер усе здавалося мені просто луною — порожньою, беззмістовною луною.

Наступного вечора, зайшовши до вітальні, Чарлі зовсім не здивувався, побачивши там нас із Джейкобом. Розтягнувшись на підлозі й обклавшись підручниками, ми виконували домашні завдання. Судячи з реакції Чарлі, було неважко здогадатися, що вони з Біллі уже обговорили все за нашими спинами.

— Привіт, — сказав він, покосившись у бік кухні.

Він зачув запах лазаньї, на приготування якої я витратила увесь день — Джейкоб охоче спостерігав і час від часу знімав пробу, апетитно облизуючись. Я й справді постаралася, намагаючись компенсувати вчорашню піцу.

Джейкоб залишився на обід, а їдучи додому, захопив тарілочку для Біллі. Він неохоче додав іще один рік до мого умовного віку за чудові кулінарні здібності.

В п’ятницю ми копирсалися в гаражі, в суботу знову виконували домашні завдання. Очевидно, Чарлі остаточно переконався в тому, що я не божевільна, й провів увесь день на риболовлі з Гаррі. Коли він повернувся, ми вже все зробили — ми почувалися дуже розумними й зрілими — і дивилися канал «Дискавері».

— Мабуть, мені пора, — зітхнув Джейкоб. — Уже пізно.

— О’кей, гаразд, — пробурмотіла я. — Я відвезу тебе додому.

Він усміхнувся, побачивши, з якою неохотою я це казала, — здається, він був задоволений.

— Завтра знову до роботи, — сказала я, щойно ми опинилися в безпечному місці — в моєму пікапі. — О котрій годині мені приїхати?

Він усміхнувся у відповідь, але в цій усмішці відчувалося якесь дивне хвилювання.

— Краще я сам тобі подзвоню, гаразд?

— Звісно.

Я насупилася сама до себе. Цікаво, що все це означає. Він тільки вишкірився.

Наступного ранку в прибрала в хаті — чекаючи на дзвінок Джейкоба й намагаючись викинути з голови останній нічний кошмар. Декорації дещо змінилися. Минулої ночі я блукала у широкому морі папороті, натикаючись час від часу на велетенські дерева. Навкруги більше нічого не було, я заблукала й тинялася без будь-якої цілі чи мети. Мені хотілося покарати себе за ту дурну поїздку до покинутого будинку минулого тижня. Я намагалася вигнати цей сон зі своєї свідомості, сподіваючись, що зможу ізолювати його там, звідки він ніколи не втече.

Коли задзвонив телефон, Чарлі був надворі, мив машину. Тож я миттю кинула швабру й побігла вниз, щоб відповісти на дзвінок.

— Алло, — сказала я, захекавшись.

— Белло, — сказав Джейкоб дивним офіційним тоном.