Розділ 5 Недотримані обіцянки

— Ну… А як тобі ідея обміну? — ця думка сяйнула в голові щойно, але була досить розумною. — Мені потрібен лише один мотоцикл, а ще мені потрібен учитель, то як щодо такого обміну? Я віддаю тобі один мотоцикл, а ти навчиш мене кататися.

— Су-упер! — розтягнув він слово.

— Зажди. А це законно? Коли в тебе день народження?

— Ти його проґавила, — дорікнув він мені та прижмурився. — Мені уже шістнадцять.

— Але раніше вік не зупиняв тебе, — пробурмотіла я. — Вибач, що проґавила твій день народження.

— Не турбуйся. Я ж теж проґавив твій. Скільки тобі, сорок? Я фиркнула.

— Десь так.

— Треба влаштувати вечірку й відсвяткувати разом.

— О, це звучить, як запрошення на побачення.

Його очі заблищали.

Треба взяти себе в руки, перш ніж він зробить хибні висновки — просто вперше за довгий час я почувалася так легко й жваво. Давно такого не траплялося, тож мені було важко керувати своїми відчуттями.

— Можливо, коли мотоцикли будуть відремонтовані — це стане нашими подарунками одне одному, — додала я.

— Домовилися. Коли ти їх привезеш? Я збентежено прикусила губу.

— Вони в кузові мого пікапа, — зронила я.

— Чудово, — здається, він і справді так уважав.

— А що як Біллі побачить, що ми несемо їх сюди? Він підморгнув мені.

— А ми зробимо по-хитрому.

Ми невимушено йшли на схід, тримаючись дерев, якби хтось і побачив нас із вікна, то все виглядало так, наче ми прогулювалися. Джейкоб один по одному згрузив мотоцикли з кузова і відкотив їх у чагарник, туди, де ховалася я. Виглядало так, наче для нього це було зовсім легко, — а я ж знала, що моцики дуже-дуже важкі.

— Вони ще не такі погані, — прицінився Джейкоб, коли ми заховалися за деревами. — Ось цей точно можна відремонтувати — буде цяця-ляля, якщо добре докласти руку, — це старий «Гарлей Спринт».

— Значить, він твій.