Розділ 5 Недотримані обіцянки

За деякий час я збагнула, де я. Я припаркувала пікап посеред провулка Рассел Авеню. Я стояла перед будинком Чейні — моя машина блокувала їхню під’їзну доріжку, — а навпроти мешкали Маркси. Я знала, що мені слід прибрати звідси машину і їхати додому. Було неправильно тинятися без причини, розсіяно та бездумно, становлячи загрозу на вулицях Форкса. До того ж скоро мене обов’язково хтось помітить і розкаже все Чарлі.

Я глибоко вдихнула і хотіла їхати, але щось незрозуміле на подвір’ї Марксів привернуло мою увагу — це був просто великий шматок картону, зіпертий об їхню поштову скриньку; на ньому красувався напис, зроблений наспіх великими чорними літерами.

Це була доля.

Збіг? Що б це могло означати? Не знаю, але смішно вважати знаком долі поламані мотоцикли, що ржавіють на подвір’ї Марксів біля плаката з написом «Продам як є», нерозумно думати, що вони служать якійсь вищій меті й опинилися тут саме тоді, коли мені треба.

Але, може, це й не доля. Напевно, тут є багато способів, щоб продемонструвати свою безрозсудність, а у мене тільки зараз розплющилися очі, щоб їх побачити.

Безрозсудність і дурість. Цими двома словами Чарлі характеризував своє ставлення до мотоциклів.

Робота Чарлі не була такою активною, як у копів у великих містах, але його завжди викликали, коли ставалися аварії на дорогах. На відтинку дороги, що тягнеться через ліс, мокрому і звивистому — суцільні круті повороти, не бракувало нещасних випадків такого роду. Та навіть незважаючи на велетенські вантажівки, які мчали щодуху, більшість людей виживало. Винятком із правила були мотоцикли: Чарлі довелося побачити чимало жертв, — зазвичай це були підлітки, — які розбилися на смерть на швидкісній трасі. Мені ще виповнилося десятьох років, як він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не кататимуся на мотоциклі. Навіть у тому віці я двічі не задумувалася, перш ніж щось пообіцяти. Хто б хотів кататися на мотоциклі у Форксі? Це все одно що приймати ванну на швидкості шістдесят миль на годину.

Як багато обіцянок я дотримала…

Тепер я ставилася до цього інакше. Я хотіла бути дурною і безрозсудною, а ще хотіла порушити обіцянку. Чому б не почати з цієї?

Я все обміркувала. Тож попленталася під дощем до будинку Марксів і подзвонила у двері. Відчинив один із Марксів, здається, наймолодший. Я ніяк не могла згадати його імені. Його руде волосся було на рівні мого плеча.

На відміну від мене, він назвав мене по імені:

— Белло Свон? — запитав він здивовано.

— Скільки ти хочеш за мотоцикл? — випалила я, показуючи пальцем у бік таблички з написом.

— Ти це серйозно? — запитав він.

— Звісно, що так.

— Вони поламані.

Я з нетерпінням зітхнула — судячи з напису, це було само собою ясно.

— Скільки?

— Якщо вони тобі й справді потрібні, то просто забирай їх. Мама хоче, щоб тато вивіз їх до дороги, звідки їх заберуть разом зі сміттям.

Я подивилася на мотоцикли ще раз і побачила, що вони лежать на купі обрізків та поламаних гілок.