Розділ 1 Вечірка

Я потрусила головою — так ніби хотіла позбутися поганих спогадів — і спробувала простежити хід Едвардових думок. У мене в животі аж похололо.

— Замислювати недобре? — повторила я.

— Я б не зміг жити без тебе, — він подивився на мене так, наче цей факт був очевидним. — Та я не знав, що мені робити, — Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі.

Я не могла сприйняти ці слова серйозно, але Едвардові сумні золоті очі дивилися в далечінь, немов споглядаючи останні хвилини свого життя. Я розізлилася.

— Що таке Волтурі? — вимогливо запитала я.

— Волтурі — це сім’я, — пояснив він, його погляд усе ще був спрямований в нікуди. — Дуже давня й могутня родина таких як ми. Мабуть, вони єдині, хто належить до знатного роду. Карлайл жив із ними кілька років ув Італії, поки не переїхав до Америки. Пам’ятаєш цю історію?

— Звісно, що пам’ятаю.

Я ніколи не забуду, як уперше прийшла до них додому, у велетенський білий будинок, захований глибоко в лісі, неподалік від річки. Я завжди пам’ятатиму кімнату, в якій Карлайл — батько Едварда — відвів цілу стіну під картини, що ілюструють його життя. Найяскравіше й найбільше полотно було з часів його життя в Італії. Звісно, я пам’ятала чотирьох спокійних мужчин, із витонченими неземними рисами облич, на високому балконі понад яскравим краєвидом. Хоча картині й було понад сотні років, Карлайл — світлоголовий янгол — зовсім не змінився. Я запам’ятала й трьох інших — давніх приятелів Карлайла. Едвард ніколи раніше не називав іменем Волтурі цю чудову трійцю: двох темночубих і одного сивого джентльмена. Він говорив про них Аро, Гай та Марк, нічні покровителі мистецтва…

— В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі, — продовжив Едвард, перериваючи мої спогади. — Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами, — голос його був такий спокійний, що здавалося, йому було нудно.

Моя злість переросла в жах. Я схопила Едвардове мармурове обличчя в долоні й міцно стиснула.

— Ніколи, ніколи, ніколи і не думай про таке! — вигукнула я. — Що б зі мною не трапилося, я забороняю тобі щось учинити з собою!

— Я ніколи не піддам тебе небезпеці знову, тож це неактуальне питання.

— Піддаси мене небезпеці! Хіба ми не з’ясували, що всі ті нещасні випадки трапилися з моєї вини? — я дедалі сильніше лютувала. — Та як ти смієш навіть думати про таке?

Сама думка про загибель Едварда, навіть якщо я сама вже не житиму, завдавала мені невимовного болю.

— А що б ти робила, якби сталося навпаки? — запитав він.

— Це не одне й те саме. Здавалося, він не бачив відмінності. Він просто усміхнувся.

— А якби з тобою дійсно щось трапилося? — (Я аж зблідла на саму тільки думку про це). — Ти хотів би, щоб тоді я наклала на себе руки?

Його прекрасні риси скривилися від болю.

— Припустімо, що я зрозумів, до чого ти ведеш… трохи, — визнав він. — Але що я робитиму без тебе?

— Те, що робив до того, як з’явилася я й ускладнила тобі життя. Він зітхнув.