Розділ 1 Вечірка

— Але… Розалія?

— Знаю, Белло. Не хвилюйся, вона поводитиметься якнайкраще.

Я не відповіла. Легко сказати — не хвилюйся. На відміну від Аліси, друга Едвардова «зведена» сестра, вишукана білявка Розалія, явно мене недолюблювала. Власне, це було більше, ніж просто неприязнь. На думку Розалії, я була небажаною гостею, яка знає забагато про їхню сім’ю.

Я почувалася винуватою в ситуації, що склалася, здогадуючись, що тривала відсутність Еммета й Розалії була пов’язана зі мною. Хоча визнаю, без них було значно краще. Проте я справді сумувала за Емметом. Багато в чому він нагадував мені старшого брата, якого я завжди хотіла мати… тільки набагато, набагато жахливішого.

Едвард вирішив змінити тему.

— Отже, якщо ти не хочеш, щоб я подарував тобі «ауді», то чого ти бажаєш на день народження?

— Ти знаєш, чого я хочу, — прошепотіла я.

Він насупив брови, і на його мармуровому чолі з’явилися зморшки. Здається, він пожалкував, що змінив тему. Ми уже не раз говорили про це.

— Не сьогодні, Белло. Будь ласка.

— Що ж. Можливо, Аліса зможе дати мені те, чого я хочу. Едвард голосно загарчав.

— Белло, цей день народження не стане твоїм останнім, — присягнув він.

— Це не справедливо!

Мені здалося, що я почула, як він зціпив зуби.

Ми під’їхали до будинку. З вікон двох перших поверхів лилося яскраве світло. Веранду прикрашав довгий ряд японських ліхтарів, які освітлювали велетенські кедри, що росли навколо дому. На сходах, що вели до вхідних дверей, стояли великі вази з чудовими квітами — рожевими трояндами.

Я застогнала.

Едвард кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

— Це ж вечірка, — нагадав він мені. — Спробуй повеселитися.

— Звісно, — пробурмотіла я.

Він вийшов із машини, відчинив дверцята й простягнув мені руку.

— У мене є одне запитання. Він насторожено чекав.