Розділ 1 Вечірка

То була я. Я у дзеркалі. Я — стара, зморшкувата і зів’яла.

Едвард стояв біля мене, у дзеркалі не було його відображення. Він був невимовно прекрасний і вічно сімнадцятилітній. Він торкнувся моєї змарнілої щоки своїми крижаними ідеальними вустами.

«З днем народження», — прошепотів він.

Здригнувшись, я прокинулася, мої очі розплющилися, і я жадібно ковтнула повітря. Тьмяне сірувате світло, таке звичне для похмурих ранків у цій місцевості, посіло місце яскравих сонячних променів із мого сну.

Це сон, запевнила я себе. Це тільки сон. Я глибоко вдихнула і, здається, трохи заспокоїлася, але раптом знову здригнулася. Задзвонив будильник, і маленький календар у куточку циферблата сповістив, що сьогодні тринадцяте вересня. Так, це всього-на-всього сон, але все-таки він певною мірою пророчий. Сьогодні мій день народження. Сьогодні мені офіційно виповнилося вісімнадцять років.

Ось уже кілька місяців я з тривогою очікувала й боялася цього дня.

Літо було просто ідеальне — найщасливіше літо в житті, найщасливіше літо у світі, хоча й найбільш дощове за всю історію півострова Олімпік. І весь цей час я відчувала, як ця жахлива дата причаїлась у засідці, чекаючи слушного моменту для стрибка.

Нарешті це трапилося. І було ще гірше, ніж я очікувала. Мені стало страшно — я старіла. Я відчувала, як день у день ставала старшою. А сьогодні мені виповнилося вісімнадцять.

А Едварду ніколи не виповниться вісімнадцяти.

Чистячи зуби, я майже здивовано дивилася на своє віддзеркалення — моє обличчя зовсім не змінилося. Я почала уважно вивчати себе, шукаючи на обличчі бодай найменших ознак зморщок. Я знайшла кілька на чолі, та варто було мені розслабитися, як вони одразу б зникли. Але я не могла. Брови здивовано вигнулися над тривожними карими очима.

Це був просто сон, знову запевнила я себе. Просто сон… Але також і найгірший із нічних кошмарів.

Я не поснідала, намагаючись якомога швидше піти з хати. Мені не вдалося розминутися з батьком, тож кілька хвилин я була змушена грати веселість. Я намагалася вдавати радість, отримуючи подарунок, хоча й просила нічого мені не дарувати. Та щоразу, коли я повинна була усміхатися, я мало не плакала.

Я стримувала сльози всю дорогу до школи. Мені було важко викинути з голови образ бабусі — я б нізащо не погодилася з тим, що то була я. Усі мої почуття кудись зникли, гору взяв невимовний відчай і гнітив мене, аж поки я не в’їхала на знайому стоянку позаду старшої школи Форкса і не помітила Едварда. Він, немов мармурова статуя, забутий язичницький бог краси, граційно спирався на свій чистенький срібний «вольво». Сон не мав нічого спільного з реальністю: він чекав на мене, як і щодня.

Мій відчай одразу немов рукою зняло; на його місце прийшло здивування. Я зустрічалася з Едвардом уже півроку, але досі не могла повірити, що мені так поталанило.

Його сестра Аліса стояла поруч. Вона також чекала на мене.

Звісно, Едвард та Аліса насправді не були родичами (у Форксі всі знали, що діти Калленів усиновлені, адже лікар Карлайл і його дружина Есме були занадто молодими, щоб мати дітей-підлітків), проте їхня шкіра була однаково блідою, їхні очі мали дивний золотавий відблиск, а навколо — темні, немов від удару, синці. Її обличчя, як і його, було вражаюче вродливим. Для обізнаної людини — такої як от я — ці збіги не здавалися випадковими.

Аліса стояла і чекала на мене. Її каро-золотаві очі поблискували від хвилювання. Я помітила у неї в руках маленьку коробочку, обгорнуту в срібний папір, і спохмурніла. Я ж казала Алісі, що мені не потрібно нічого, зовсім нічого — ні подарунків, ні уваги на день народження. Вочевидь, моїм бажанням знехтували.

Я гримнула дверцями пікапа — «шевроле» 1953-го року випуску — так сильно, що шматочки ржі посипалися на мокрий асфальт, і повільно рушила туди, де чекали вони. Аліса кинулася мені назустріч, її кумедне личко світилося від радості, а коротеньке колюче волоссячко робило її схожою на персонажа з казок.

— З днем народження, Белло!

— Тихо! — прошепотіла я, роззираючись довкола, щоб переконатися, що її ніхто не почув. Останнє, чого мені хотілося, то це гучного святкування цієї сумної дати. Проте, здавалося, вона не звернула на мене уваги.