Розділ 18 Похорон

Я зітхнула.

Ми довго дивилися одне на одного. Його долоня ковзала по шкірі, обпікаючи мені руку. Я знала, що на моєму обличчі читався сум і туга — я не хотіла прощатися з ним навіть ненадовго. Спочатку його лице було таке ж, як і моє, але потім вираз змінився.

Він відпустив мене і потягнувся вільною рукою до моєї щоки, а тоді провів пальцями по підборіддю. Я відчула, що його пальці тремтять — але цього разу не від люті. Він притиснув свої палючі долоні до моїх щік.

— Белло, — прошепотів він.

Я завмерла. Ні! Я ще нічого не вирішила. Я не знала, як поводитися, чи можна мені так чинити, але зараз уже не було часу. Та я не остання дурепа і розумію, що відштовхнувши його зараз, я зіткнуся з непередбачуваними наслідками.

Я подивилася на нього. Це був не мій Джейкоб, але він міг би стати моїм. Його обличчя було таке знайоме й любе. Я так міцно любила його — по-своєму. Він був моєю відрадою, моєю тихою гаванню. Просто зараз я можу зробити так, що він завжди належатиме мені.

Аліса повернулася ненадовго, і це нічого не міняє. Справжнє кохання втрачене назавжди. Прекрасний принц ніколи не повернеться, щоб поцілунком розбудити мене від сну. Та й зрештою, я не принцеса. То що там у казках говориться про інші поцілунки? Про звичайні, буденні поцілунки, які не розвіюють ніяких заклять?

Може, це буде так легко, як тримати Джейка за руку чи обнімати. Може, мені сподобається. Може, я не почуватимуся зрадницею. До того ж кого я зараз можу зрадити? Хіба що саму себе.

Не відводячи очей, Джейкоб почав нахилятися до мене. Я досі так нічого й не вирішила.

Пронизливий телефонний дзвінок змусив нас обох підскочити, але Джейк усе ще не відводив очей. Він вивільнив одну руку й потягнувся до слухавки, досі гладячи другою долонею мою щоку. Його темні очі продовжували стежити за мною. Я була занадто спантеличена, щоб хоч якось відреагувати, а тим паче усвідомити, що нас перервали.

— Дім Свонів, — сказав Джейкоб хриплим напруженим тоном.

Хтось відповів і на якусь мить Джейкоб завагався. Він виструнчився і забрав руку з мого обличчя. Його очі були збентежені, обличчя зблідло, і я могла закластися на всі наявні гроші, що це була Аліса.

Я прийшла до тями й простягнула руку до слухавки. Джейкоб проігнорував мене.

— Його тут немає, — сказав Джейкоб, у його словах відчувалася загроза.

Почулася коротка відповідь, а потім ще одне запитання, бо Джейк неохоче додав:

— Він на похороні. А тоді повісив трубку.

— Бридкий кровопивця, — пробурмотів він і повернувся до мене. Його обличчя знову перетворилося на гірку маску.

— Чому ти кинув слухавку? — люто прошипіла я. — Це мій дім і мій телефон!

— Заспокойся! Він перший кинув слухавку.

— Він? Хто це був? Джейк скривився і фиркнув: