Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

— Щоб ми допомогли один одному.

— Ловіть свого гакера самотужки.

— Я не маю повноважень будь-кого ловити.

— Окей. І де твоє авто?

Дорогою до Едової заорендованої машини, яка стояла біля Національного музею, Блумквіст квапливо пояснив, що їм доведеться їхати на шхери, на острів Інґаре. Він також повідомив, що вказівки щодо подальших дій дістане згодом і має намір мчати туди, забувши про всі обмеження швидкості.

Розділ 26

Авґуст закричав, і тієї ж миті Лісбет почула кроки, швидкі кроки вздовж короткої стіни будинку. Діставши пістолета, дівчина схопилася на ноги. Почувалася вона жахливо, але просто не звертала на це уваги. Поспішивши до дверей, Лісбет побачила кремезного чоловіка на терасі. На якусь мить вона подумала, що має перевагу — одну запасну секунду. Проте картина драматично змінилася.

Незнайомця не спинили навіть скляні двері. Він пройшов просто крізь них, тримаючи пістолета напоготові, і блискавично вистрелив у хлопчика. Лісбет відповіла на вогонь або, можливо, вистрелила раніше — вона не знала. Вона навіть не зовсім усвідомила, коли саме метнулася до чоловіка. Пам’ятала лише, що напустилася на нього з приголомшливою силою, а тепер лежала на нападникові зверху біля отого круглого кухонного стола, де щойно сидів малий.

Не вагаючись ані секунди, Лісбет вдарила чоловіка своєю головою. Удар вийшов такий потужний, що їй у голові аж загуло. Хитаючись, вона звелася на ноги. Усе помешкання ходило ходором, а на її футболці була кров. Невже в неї знову влучили? Думати не було коли. Де Авґуст? За столом нікого. Самі олівці, малюнки, палички крейди та приклади з простими числами. Куди, в біса, подівся малий? Лісбет почула хлипи десь коло холодильника — так, хлопчик сидів там і тремтів, притиснувши коліна до грудей. Очевидно, він устиг кинутися на підлогу.

Лісбет уже хотіла була підбігти до малого, аж тут до її вух знадвору долетіли нові тривожні звуки — приглушені голоси і хрускіт гілок. Сюди наближався ще хтось. Не можна гаяти ані хвилини. Їм треба вибиратися звідси. Якщо це сестра, то тягне за собою купу народу. Так вона робила завжди. Лісбет діяла сама, а Каміла збирала цілу компанію. Тому треба, як колись, бути спритнішою й розумнішою. Лісбет, ніби в променях спалаху, побачила перед собою навколишню місцевість, а за мить метнулася до Авґуста.

— Ходімо! — скомандувала вона.

Авґуст не ворухнувся. Він неначе прикипів до підлоги. Тоді Саландер швидким посмиком підняла його, і її обличчя спотворила гримаса. Кожен рух завдавав їй нестерпного болю. Але вони мусили тікати, і Авґуст, очевидно, теж це зрозумів. Він показав, що може бігти й сам. Підскочивши до стола, Лісбет схопила свій комп’ютер, і вони з Авґустом помчали до тераси, оминаючи напівпритомного чоловіка на підлозі, що силкувався встати й схопити хлопчика за ногу.

Саландер задумалася, чи не вбити цього типа. Однак лише сильно копнула його в шию та в живіт і якнайдалі відкинула його пістолет. Потім вони з Авґустом перебігли терасу й попрямували вниз крутим кам’янистим схилом. Раптом дівчина згадала про малюнок. Вона не бачила, скільки хлопчик встиг намалювати. Може, варто повернутись? Ні, інші будуть тут з хвилини на хвилину. Треба тікати. І все ж… той малюнок був своєрідна зброя й причина цього божевілля. Лісбет лишила Авґуста з комп’ютером на кам’яному заломі, поміченому минулої ночі, а сама знову рушила нагору до будинку.

Вона оглянула стіл і спершу не побачила того малюнка. Там валялися самі ескізи з Лассе Вестманом та числа. Аж ось нарешті її очі натрапили на нього — у дзеркалі над шахівницею підлоги височіла бліда постать з чітким шрамом на лобі, таким добре знайомим їй тепер. Це був той самий чоловік, що лежав перед нею на підлозі й стогнав. Лісбет вихопила мобільника, зробила фото й відправила його Янові Бубланському та Соні Мудіґ. Вона навіть устигла нашкрябати щось на аркуші вгорі. Але наступної миті Лісбет зрозуміла, що припустилася помилки.

Будинок почали оточувати.

На його телефон «Самсунґ» Саландер надіслала те саме повідомлення, що й Еріці: «КРИЗА». Навряд чи це слово можна було зрозуміти криво. Надто якщо його написала Лісбет. Хоч як Мікаел думав над ним, а воно могло означати тільки одне: злочинці знайшли її з Авґустом і в найгіршому разі напали на них саме в той момент, коли вона набирала повідомлення. Тож, ледве проминувши Стадсґордскаєн і виїхавши на шосе Вермделеден, Мікаел утопив педаль газу в підлогу.

Блумквіст їхав на новенькій сріблястій машині «Ауді А8», а поруч з ним сидів Ед Нідгем. Ед насупився й час від часу записував щосьу своєму мобільному телефоні. Мікаел не зовсім розумів, навіщо взяв його з собою, — мабуть, просто хотів дізнатися, що цей хлопець мав на Лісбет. Проте була й інша причина: Ед міг стати в пригоді. В усякому разі він навряд чи здатен погіршити ситуацію. Криза й так сягнула велетенського розмаху. До поліції сигнал тривоги надійшов, але Мікаел сумнівався, що там дуже швидко зберуть групу. Тим паче, що там завжди скептично ставляться до мізерної інформації. Усі дії координувала Еріка. І лише вона знала дорогу. А Мікаел потребував будь-якої можливої допомоги.

Машина наближалася до моста Данвіксбрун. Ед Нідгем щось сказав, однак, що саме, журналіст не почув. Думками він був далеко. Він розмірковував про Андрея — що вони зробили з хлопцем? І якого біса той відмовився йти на пиво? Блумквіст знову набрав його номер. Потім зателефонував Лісбет. Але ніхто з них не відповідав. Аж тут він знову почув Едів голос.

— Хочеш, я розповім, що ми маємо? — спитав Нідгем.

— Так, чом би й ні? — відповів Блумквіст.