Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

— Але тепер, багато пізніше, я попросив одного хлопця з Радіотехнічного центру переслати мені той старий матеріал, і ми підійшли до нього зовсім інакше. Знаєш, щоб бути висококласним гакером, не конче треба гладшати й голитись уранці. Мені траплялися незрівнянні майстри дванадцяти-тринадцяти років. Тож для мене було очевидним, що треба перевірити кожну дитину, яка лежала на той часу клініці. Троє моїх хлопців вивчили їх усіх з руками й ногами. І знаєш, що ми виявили? Серед дітей була дочка колишнього шпигуна й великого мерзотника Залаченка, яким тоді досить інтенсивно цікавилися наші колеги з ЦРУ. І тут усе раптом зробилося надзвичайно захопливим. Як тобі, може, відомо, є точки дотику між угрупованням, що його досліджував гакер, і колишнім злочинним синдикатом Залаченка.

— Це аж ніяк не означає, що Оса гакнула вас саме тому.

— Звісно ні. Але ми придивилися до цієї дівчинки ближче, і що я можу сказати? У неї бентежне минуле, чи не так? Слід визнати, що чимало інформації про неї з офіційних джерел таємниче зникло. Однак ми знайшли більш ніж досить. Я не знаю, я можу помилятися, проте відчуваю, що перед нами непересічний випадок, глобальна травма — невеличка квартирка в Стокгольмі й мати-одиначка, яка, працюючи касиркою в супермаркеті, щосили намагається забезпечити своїм дочкам-двійнятам хоч трохи пристойне життя. Здавалося б, ми такі далекі від великого світу, а втім…

— …великий світ там є.

— Так, але туди вдирається крижаний вітер великої політики, коли їх навідує батько… Мікаеле, ти ж про мене ні чорта не знаєш.

— Це правда.

— Але мені добре відомо, як ведеться дитині, коли поруч з нею чиниться брутальне насильство.

— Виходить, ти це знаєш?

— Так, а ще я знаю, як воно на душі, коли суспільство нічогісінько не робить, щоб покарати винних. Це завдає страшного болю, і мене анітрохи не дивує, що більшість дітей, ставши свідками такого, гинуть. Виростаючи, вони самі обертаються на деструктивних виродків.

— На жаль.

— Проте одиниці, Мікаеле, стають сильними, як ведмеді, спинаються на ноги й дають відсіч. Оса з таких, правда?

Блумквіст задумливо кивнув і ще сильніше натиснув на газ.

— Її замкнули в дурці й раз по раз намагалися зламати. Але вона весь час повставала, і знаєш, що я думаю? — провадив Ед.

— Ні.

— Що вона чимраз дужчала. Вона боролася з цим пеклом і росла. Гадаю, вона зробилася смертельно небезпечною й не забула нічого з того, що сталося раніше. Це все вкарбувалось у неї. Можливо навіть, що пережите в дитинстві безумство якраз і поклало всьому початок.

— Цілком імовірно.

— Так і є. Далі ми маємо двох сестер, на яких по-різному вплинуло щось моторошне, і вони обернулися на запеклих ворогів. Та передусім ми маємо спадщину великої кримінальної імперії.

— Лісбет у ній нічого не належить. Вона ненавидить усе, що пов’язане з батьком.

— Уже хто-хто, а я це знаю, Мікаеле. Але що сталося з самою спадщиною? Чи не її вона шукає? Хіба не ту спадщину хоче знищити точнісінько так, як хотіла знищити її господаря?

— Чого ти хочеш? — різко спитав Мікаел.