Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

— Що нічого про це не знаю, але бачив, як Андрей щось робив за твоїм комп’ютером.

— Тобто ти порадив їй зв’язатися з Андреєм?

— Я якраз ненадовго виходив у місто, тож сказав їй, що Андрей сидить у редакції і вона може йому туди зателефонувати. От і все.

— Прокляття, Емілю!

— Але вона видавалася досить…

— Чхати я хотів на те, якою вона видавалася. Сподіваюся, ти сказав Андреєві про цей дзвінок.

— Може, й не зразу. Я тепер завалений роботою, як і всі.

— Але ти сказав йому потім?

— Ну, вийшло так, що він пішов з редакції, перш ніж я встиг щось сказати.

— Тоді ти, мабуть, телефонував йому.

— Звичайно, кілька разів. Але…

— Так?

— …він не відповів.

— Окей, — крижаним тоном промовив Блумквіст.

Поклавши трубку, він відразу ж набрав номер Яна Бубланського. Комісар відповів лише з другої спроби. Мікаел, не маючи іншої ради, переказав Янові всю історію. Усе, крім того, де тепер перебувають Лісбет і Авґуст.

Потім він ще сповістив Еріку.

Лісбет Саландер таки заснула, одначе була готова діяти кожної миті. Вона не скидала одягу, навіть своєї шкіряної куртки й черевиків. Крім того, дівчина раз по раз прокидалася чи то від завивань негоди, чи то від Авґустових хлипів крізь сон. Та щоразу вона знову засинала чи принаймні западала в дрімоту, а іноді навіть бачила короткі, але напрочуд реалістичні сни.

Тепер Лісбет снилося, як батько знову б’є матір, і її охопила давня дика лють з дитинства. Відчуття було таке виразне, що дівчина знову прокинулася. Годинник показував третю сорок п’ять, на столику коло ліжка все ще лежали аркуші паперу, на яких вони з Авґустом писали числа. Надворі падав сніг. Проте буря, здається, вщухла. Ніяких дивних звуків більше не чулося — хіба вітер завивав і шелестів десь у деревах.

І все ж Лісбет почувалася тривожно, попервах приписуючи все снові, що ніби сіткою оповив кімнату. За мить вона здригнулася: сусіднє ліжко спорожніло. Авґуст зник. Блискавично й безгучно зірвавшись з ліжка й вихопивши свою «Беретту» з сумки на підлозі, дівчина прокралася до великої кімнати, що виходила на терасу.

Нарешті вона відітхнула. Авґуст сидів за круглим обіднім столом, щось малюючи. Обережно, так, щоб не потривожити малого, Лісбет глянула через його плече й побачила, що то не приклади факторизації цілих чисел і не зображення сцен насильства з боку Лассе Вестмана й Руґера Вінтера. Хлопчик малював шахові клітини, відбиті в дзеркалах шафи, а над ними вгадувалася загрозлива фігура з простягнутою вперед рукою. Убивця набував обрисів. Лісбет усміхнулась і відійшла.