Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

Потім вони всі разом сиділи в «лендровері», їдучи до Інґаре. Ян почувався спустошеним, і розвиток подій йому не подобався. Але він не міг позбутися думки, що сюди їх привела його власна помилка, тож він мовчав, слухаючи Кіру. Вона була напрочуд збуджена і з такою палкою ненавистю висловлювалася про жінку, до якої вони тепер прямували. Ян не вважав це за добрий знак, і якби міг, то порадив би їй розвернутись і втекти з країни. Однак він мовчав.

За вікнами сипав сніг, а вони мчали все далі в темряву. Блискучі крижані Кірині очі його лякали, та Голцер гнав від себе цю думку. Принаймні в одному він мав визнати її рацію: вона досить швидко про все здогадалася.

Кіра не тільки вирахувала, хто кинувся вперед на Свеавегені й урятував Авґуста Балдера, а й запідозрила, хто може знати, куди зникли хлопчик з жінкою, і назвала ім’я не кого-небудь, а Мікаела Блумквіста. Усі вони були збиті з пантелику логікою її міркувань. Чого б то шведському журналістові з доброю репутацією переховувати людину, яка з’явилася нізвідки й викрала дитину з місця злочину? Але що довше вони вивчали її теорію, то більше їм здавалося, ніби в ній щось є. Як з’ясувалось, не тільки жінка на ім’я Лісбет Саландер була тісно пов’язана з журналістом, а й у редакції «Міленіуму» щось сталося.

Уранці після вбивства в Салтшебадені Богданов гакнув Блумквістів комп’ютер, щоб спробувати зрозуміти, чому Франс Балдер покликав журналіста посеред ночі. Тоді він упорався з завданням без особливих труднощів. Проте з учорашнього ранку доступ до пошти пропав. А коли таке було, щоб Юрій не зумів прочитати мейли якогось репортера? На Янову думку, ніколи. Мікаел Блумквіст раптом зробився набагато обережнішим, і сталося це після того, як жінка й хлопчик зникли зі Свеавеґену.

Власне, ніякої гарантії, що журналістові відомо, де тепер переховуються Саландер і дитина, не було. Але час минав, з’являлося все більше ознак того, що теорія може бути правильною, а Кіра явно не потребувала ніяких абсолютних доказів. Їй просто хотілося напасти на Блумквіста. А як не на нього, то на когось іншого з журналу. Однак найдужче у світі вона прагнула вистежити жінку й дитину. Уже тільки через це Ян і його поплічники мали б відчути щось недобре.

Щоправда, Голцерові все одно лишалося бути вдячним їй. Усіх нюансів Кіриних мотивів він, мабуть, не розумів, але вбити дитину вони збиралися насамперед заради нього. Кіра з таким самим успіхом могла пожертвувати ним. Проте вона наважилася піти на великий ризик, щоб зберегти його, і Яна це тішило, справді тішило, хоча тепер, у машині, він почувався ніяково.

Голцер намагався черпати сили в Ользі. Не можна допустити, щоб вона, прокинувшись одного ранку, побачила малюнок із зображенням свого батька на перших шпальтах усіх газет. Він намагався переконати себе, що їм щастить і найстрашніше вже позаду. Якщо тільки Андрей Зандер назвав правильну адресу, проблем із завданням не буде. Вони мають трьох озброєних до зубів чоловіків, навіть чотирьох, коли рахувати Богданова, який, звісно, здебільшого працював з комп’ютерами.

На їхньому боці Ян, Юрій, Володимир Орлов і Денніс Вілтон — бандит, що раніше був членом мотоклубу «Свавелше», а тепер регулярно надає послуги Кірі й допомагає їм з плануванням у Швеції. Троє або й четверо натренованих чоловіків, а також Кіра — проти однієї жінки, яка, либонь, спить. І до того ж мусить захистити дитину. Одне слово, ніяких складнощів. Але Кіра майже з маніакальною наполегливістю повторювала:

— Не варто недооцінювати Саландер!

Вона сказала це стільки разів, що навіть Юрій, який зазвичай у всьому з нею погоджувався, почав дратуватися. Звичайно, Голцер на Свеавегені теж ніби бачив, що ця дівчина натренована, швидка й безстрашна. Проте з Кіриних слів виходило, що вона якась супержінка. Навіть смішно. Ян зроду ще не стикався з особою протилежної статі, яка в бою могла б хоч чимось зрівнятися з ним чи навіть з Орловим. Однак він присягався бути обережним. Обіцяв спочатку піднятися нагору, перевірити місцевість і виробити стратегію, план. Їм не можна поспішати, не можна попадатися в якусь пастку. Він раз по раз наголошував на цьому і, коли вони нарешті зупинилися біля маленької затоки, поруч з гірським схилом та занедбаною човновою пристанню, негайно взяв командування на себе. Ян наказав іншим приготуватися, сховавшись у машині, поки він сам піде вперед, щоб з’ясувати, де будинок. Розшукати його, очевидно, буде нелегко.

Янові Голцеру подобалися світанки. Він любив тишу й відчуття зміни в повітрі. Тепер він ішов уперед, трохи зігнувшись і прислухаючись. Його оточувала надійна темрява. Ніде ані людей, ані вогнів. Проминувши пристань і обігнувши гірський схил, він підійшов до дерев’яного паркану з хиткою хвірткою біля ялини й густого терня. Відчинивши хвіртку, Ян рушив крутими дерев’яними сходами з бильцями праворуч і незабаром розгледів нагорі будинок.

Споруда ховалася за соснами й осиками. Світло там не горіло. З південного боку будинку була тераса, а за нею — скляні двері, що аж ніяк не могли стати на заваді. На перший погляд Ян не помітив серйозних труднощів. Вони легко проб’ються крізь скляні двері й знешкодять супротивника. Без особливої мороки. Він зауважив, що посувається майже безгучно й на мить задумався, чи не краще йому закінчити роботу самому. Можливо, це навіть його моральний обов’язок. Він сам з дурного розуму заварив цю кашу, отже й пектися нею слід тільки йому. Справа видавалася не складнішою за ті, що їх він уже не раз виконував, навіть навпаки.

Тут не було ніякої поліції, ніяких охоронців, ніяких ознак сигналізації. Правда, він не взяв із собою автомата, але то не проблема. Автомати — надмірність, виплід бурхливої Кіриної уяви. Він має пістолет «Ремінгтон», і цього досить.

Знагла, без звичайного ретельного планування, Голцер кинувся вперед. Ефектно, як завжди. Він почав швидко-швидко переміщатись уздовж короткої стіни будинку до тераси й скляних дверей. Однак раптом завмер, попервах не розуміючи чому. Його могло скам’янити будь-що: якийсь звук, рух, підсвідомо відчута небезпека… Ян глянув на чотирикутне вікно над ним, проте побачити, що там діється, зі свого місця не міг. Він усе менше був упевнений, що це той самий будинок. Може, вони помилилися?

Ян вирішив підійти ближче й про всяк випадок заглянути всередину. І тут… він знову заціпенів у темряві. За ним стежать. Очі, які вже одного разу дивилися на нього, втупилися скляним поглядом у його бік з-за круглого стола. Він мусив негайно діяти — добігти до тераси, вдертися в будинок і вистрілити. Але Голцер знову засумнівався. Він не міг вихопити пістолета, бо губився перед цими очима.

Можливо, Ян залишався б у тій самій позиції ще кілька секунд, якби хлопчик не зробив те, на що, здавалося, зовсім не був здатен. Він так пронизливо скрикнув, що аж забряжчало скло. Голцер ураз стрепенувся, помчав на терасу, а звідти, не вагаючись ні секунди, пробився в будинок просто крізь скляні двері й вистрілив. Вистрілив, як йому думалося, з великою точністю. Проте він так і не побачив, чи влучив у ціль.

Схожа на тінь постать кинулася до нього так швидко й несподівано, що Ян навіть не встиг обкрутитися чи прибрати зручнішої пози. Він твердо пам’ятав, що знову вистрілив і що хтось вистрілив у відповідь. А далі незчувся, як ударився об підлогу всією своєю вагою й на ньому опинилася молода жінка з очима, що блискали такою шаленою люттю, якої він зроду не бачив. Він інстинктивно зреагував і спробував знову вистрілити, однак жінка поводилась, наче дика тварина. Вона відкинула голову назад, і… Бац!

Коли він опритомнів, у роті стояв присмак крові, а під светром було волого й липко. Мабуть, його поранено. Якраз у цей момент повз нього проходили хлопчик і жінка, і він спробував схопити малого за ногу. Принаймні йому так здавалось. А тоді гостро відчув, що йому бракує повітря.

Голцер уже більше не тямив, що діється. Знав тільки, що його побили. І хто? Якась дівка? Усвідомлення цього стало частиною його болю, коли він, заплющивши очі й важко дихаючи, лежав на підлозі серед скляних скалок і власної крові. Він сподівався, що от-от усе скінчиться. Та коли Ян розплющив очі, то, на свій подив, знову побачив жінку. Вона тут. Хіба вона не пішла звідси? Ні, вона стояла просто біля стола на тонких хлоп’ячих ногах і щось робила. Тоді він щосили напружився, щоб устати. Свого пістолета він не знайшов, проте зумів сісти й тут-таки вловив, що у вікні майнув Орлов. Голцер знову спробував напуститися на неї. Та марно.

Жінка неначе вибухнула. Вона схопила кілька аркушів паперу, з несамовитою силою рвонула на терасу й просто звідти кинулася в густе море дерев. За мить у темряві пролунали постріли, і Ян пробурмотів нишком, немовби бажаючи допомогти: «Убийте цих виродків». А насправді пособити він уже нічим не міг. Йому насилу вдалося звестися на ноги. Він був негоден навіть цікавитися метушнею, яка зчинилася надворі, а лише хитливо стояв, думаючи про те, що Орлов з Вілтоном таки застрелили жінку й хлопчика. Голцер намагався радіти цьому успіхові, сприймаючи його як реабілітацію.