Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Потім вона наказала хлопцеві відвезти її на майдан Мосебакке. Це було ризиковано, але іншої ради Лісбет не мала. Місто за вікном усе більше поринало в туман.

Мікаел подумки вилаявся. Він стояв на Свеавеґені біля мертвого тіла й огорожі, яку щойно встановила місцева поліція. З моменту першого дзвінка Блумквіст не мав ні хвилини спокою. Він відразу кинувся в таксі й дорогою зробив усе можливе, щоб хлопчик і директор не вийшли на вулицю.

Проте йому вдалося додзвонитися тільки до працівниці медцентру «Одін» на ім’я Бірґітта Ліндґрен, що, вибігши до входу, побачила лише, як її колега падає біля дверей зі смертельною раною в голові. Коли за десять хвилин під’їхав Мікаел, Бірґітта була сама не своя, однак вони разом з іншою жінкою на ім’я Улріка Франсен, яка о тій порі прямувала до видавництва «Алберт Бонніерс ферлаґ», розташованого неподалік «Одіну», зуміли досить чітко описати події.

Ось чому ще до дзвінка Саландер Блумквіст знав, що вона врятувала Авґустові Балдеру життя. Мікаел зрозумів: Лісбет із хлопчиком їдуть у машині і її водій — зважаючи на те, що в нього стріляли — навряд чи в захваті від ідеї їм допомагати. А головне — Блумквіст бачив плями крові на тротуарі й бруківці. І хоч після розмови йому трохи полегшало, але він усе ще був дуже схвильований. Голос Лісбет звучав знесилено, та вона твердо стояла на своєму. І це його не дивувало.

Попри стріляну рану, Саландер хотіла заховати хлопчика сама, що, з огляду на її минуле, можна було зрозуміти. Проте чи варто йому або журналові брати в цьому участь? Хоч як героїчно повелася вона на Свеавеґені, а з суто юридичного боку її вчинок однаково слід уважати за викрадення. Допомогти їй тут Мікаел не міг. Він і так мав уже купу проблем з медіями й прокурором.

Але йшлося про Лісбет, і він їй пообіцяв. Авжеж, він допоможе їй, навіть якщо Еріка сказиться й трапиться ще бозна-що. Тому, вдихнувши глибше, Блумквіст дістав телефон, одначе набрати номер не встиг. Позаду пролунав знайомий голос: то кричав Ян Бубланський. Комісар поспішав тротуаром і мав такий вигляд, ніби от-от у нього станеться нервовий зрив. Обіч нього йшли інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ і високий дужий чоловік років п’ятдесяти — очевидно, професор, якого згадувала в телефонній розмові Лісбет.

— Де хлопчик? — тяжко дихаючи, запитав Бубланський.

— Рятуючи, його вивезли в північному напрямку великим червоним автомобілем «вольво».

— І хто ж?

— Я розкажу все, що мені відомо, — сказав Мікаел, не відразу зміркувавши, що саме слід розповісти. — Та спершу я маю зателефонувати.

— О ні, спершу ти поговориш з нами. Ми повинні оголосити їх у державний розшук.

— Поговоріть он з тією пані. Її звуть Улріка Франсен. Вона знає більше за мене. Вона бачила, як усе відбувалось, і навіть може описати злочинця. Я приїхав, коли все скінчилося.

— А того, хто врятував хлопчика?

— Ту, що врятувала хлопчика. Улріка Франсен може описати і її. А поки що вибачте…

— Звідки ти знав, що тут узагалі щось коїтиметься? — з несподіваною злістю просичала Мудіґ. — Радіо повідомило, що ти зателефонував у рятувальну службу ще до того, як пролунали постріли.

— Мені про це розповіли.

— Хто?

Мікаел ще раз глибоко вдихнув і, прибравши незворушного виразу, подивився Соні просто в очі.

— Хоч яку гидоту пишуть у сьогоднішніх газетах, та я справді хочу співпрацювати з вами всіма можливими способами і сподіваюся, що ви це знаєте.

— Я завжди довіряла тобі, Мікаеле. Але, відверто кажучи, вже починаю сумніватися, — відповіла Соня.