Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Лісбет намацала як вхідний, так і вихідний отвори. Куля пройшла крізь плече, і тепер з нього цебеніла кров. Серце стукотіло аж у скронях. Проте їй здалося, — принаймні вона на це сподівалася, — що жодної артерії не перебито. Вона озирнулася назад. Нападника, безперечно, десь неподалік чекала машина для втечі, але ніхто за ними ніби не гнався. На щастя, вони рушили з місця досить швидко. Дівчина мигцем глянула на хлопчика.

Авґуст сидів, схрестивши руки на грудях, і розгойдувався взад-вперед. Лісбет зрозуміла: треба негайно щось робити. Вона почала струшувати скляні скалки з його волосся й ніг, і Авґуст на мить утихомирився. Саландер, одначе, не була впевнена, що це добрий знак. Погляд хлопчика видавався застиглим і порожнім. Вона нахилилася до нього, вдаючи, ніби тримає ситуацію під контролем, та в неї виходило це не дуже добре. Їй було млосно і паморочилося в голові, а обмотана навколо рани футболка вже геть просякла кров’ю. Невже вона непритомніє? Лісбет злякалась і тому спробувала швидко скласти щось подібне до плану, усвідомлюючи, що поліція — не вихід. Поліціанти привели хлопчика простісінько злочинцеві в руки і, з усього видно, взагалі не володіли ситуацією. Але що ж їй робити?

Їхати далі в цій машині не можна: її бачили на місці стрілянини, а розбите скло привертатиме до себе увагу. Лісбет подумала, що слід, мабуть, попросити водія, щоб той завіз її додому, на Фіскарґатан. Там вона візьме свою «БМВ», зареєстровану на її друге ім’я — на Ірене Нессер. От тільки чи стане їй сили вести автівку?

— Їдь на Вестербрун! — скомандувала Саландер.

— Окей, окей, — озвався хлопець.

— Є щось випити?

— Маю пляшку віскі, я її збирався подарувати дядькові.

— Давай сюди, — сказала вона.

Узявши пляшку «Ґрантсу» й насилу відіткнувши її, дівчина зірвала з плеча тимчасову пов’язку, налила віскі на рану, потім зробила три великі ковтки і вже хотіла була запропонувати трохи Авґустові, одначе вчасно похопилася, зміркувавши, що це, либонь, не дуже добра ідея. Діти не п’ють віскі. Навіть коли їх поймає шок. Її думки почали плутатися. Що ж коїться?

— Тобі доведеться віддати мені сорочку, — сказала вона хлопцеві за кермом.

— Що?

— Мені треба чимось перев’язати плече.

— Окей, але…

— Ніяких «але».

— Якщо ви хочете, щоб я вам допомагав, то принаймні скажіть, чому у вас стріляли. Ви злочинці?

— Я намагаюся захистити цього хлопчика, оце й усе. На нього полюють оті гівнюки.

— Чому?

— Це тебе не обходить.

— То він не твій син?

— Я його навіть не знаю.