Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Чому ж тоді ти йому допомагаєш?

Лісбет задумалася.

— У нас спільні вороги, — відповіла вона.

Тоді хлопець почав знехотя скидати з себе светра з трикутним викотом, керуючи автомобілем тільки лівою рукою. Потім розстебнув сорочку, стяг її з себе й передав Лісбет, яка обережно заходилась обмотувати її навколо плеча, позираючи на Авґуста. Той, на продиво, сидів нерухомо й дивився вниз на свої худенькі ніжки, і Лісбет знову запитала себе, що їй робити.

Звісно, вони могли б сховатись у неї вдома, на Фіскарґатані. Ніхто, крім Мікаела Блумквіста, не знає тієї адреси, і знайти її в офіційному реєстрі через ім’я годі. Та ризикувати їй не бажалося. Минули ті часи, коли вона була відчайдушною дурепою, та й теперішній ворог, без сумніву, майстерно вміє добувати інформацію.

До того ж хтось на Свеавеґені міг упізнати її, і поліція, найімовірніше, вже перевертає все догори дриґом, щоб розшукати їх. Їй потрібен новий сховок, не пов’язаний з жодним її іменем. І допомога. Але хто їй зарадить? Голґер?

Її колишній опікун Голґер Палмґрен майже оговтався від інсульту й тепер жив у двокімнатній квартирі на майдані Лільєгольмсторґет. Він був єдиний, хто її справді добре знав. Голґер би виявив беззаперечну відданість і зробив усе можливе, щоб зарадити їй. Проте він старий і боязкий, і їй не хотілося вплутувати його в цю справу без крайньої потреби.

Далі, звичайно ж, ішов Мікаел Блумквіст, якому, по суті, не було чим і дорікнути. Але знову зв’язуватися з ним вона не бажала — мабуть, якраз через те, що йому не було чим дорікнути. Він весь такий збіса правильний, хороший і таке інше. Одначе… що за бляха… не можна ж його за це картати, принаймні занадто суворо. І вона потелефонувала йому. Він відповів після першого ж гудка, і тон його видався дуже схвильованим:

— Алло, як приємно чути твій голос! Що сталося?

— Я зараз не можу тобі розповідати.

— Кажуть, що когось із вас поранили. Тут кров.

— З хлопчиком усе добре.

— А з тобою?

— Зі мною теж.

— Ти поранена?

— Зажди хвилину.

Вона озирнулась і побачила, що вони вже біля самого Вестербруна.

— Зупини на автобусній зупинці, — сказала Лісбет хлопцеві за кермом.

— Хочеш вийти?

— Ти вийдеш. Віддаси мені свого телефона й почекаєш надворі, поки я скінчу розмову. Уторопав?