Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Їдь! — заверещала вона, побачивши на задньому сидінні струмочки крові.

Двадцятидворічний Якоб Чарро був гордий власник машини «Вольво ХС60», купленої в кредит за батьковою порукою. Він їхав в Уппсалу, щоб пообідати зі своїми двоюрідними братами, дядьком і тіткою, нетерпляче чекаючи на майбутню зустріч. Йому страх як кортіло розповісти їм, що він потрапив до складу команди футбольного клубу «Сіріанска» і гратиме в найвищому дивізіоні країни.

З радіоприймача линула пісня Авічі «Wake me up»,[34] і, проїжджаючи повз концертну залу та школу економіки, Якоб вистукував пальцями по керму. Тим часом попереду на вулиці щось відбувалося. Люди розбігались урізнобіч. Якийсь чоловік кричав, і машини рухалися хаотично, тож Якоб зменшив швидкість. Якщо тут сталась аварія, він міг би чимось допомогти. Чарро завжди мріяв стати героєм.

Але тепер він неабияк перестрашився. По ліву руку від нього через проїзну частину мчав чоловік, подібний до солдата, що йде в наступ. У його рухах було щось брутальне, і Чарро вже хотів натиснути педаль газу до межі, коли це почув, що задні дверцята його автівки відчинилися. Хтось забрався всередину, і Чарро щось заволав, сам не знаючи що, — може, навіть не по-шведському. Проте особа, яка вскочила в машину, а це була жінка з дитиною, тільки заверещала у відповідь:

— Їдь!

На мить він завагався. Хто ці люди? Може, вони хочуть його пограбувати й викрасти машину? Мислити тверезо Якоб не міг. Ситуація видавалася йому божевільною. Одначе він мусив діяти. Заднє скло розлетілося вщент: у них хтось вистрілив, тож він дико натиснув на газ і з серцем, що мало не вискакувало з грудей, проїхав на червоне світло через перехрестя з Оденґатаном.

— Що це все означає? — крикнув він. — Що відбувається?

— Заткнися! — відгризлася дівчина.

У дзеркалі заднього огляду Якоб побачив, як вона вмілими рухами, ніби медсестра, обстежує маленького хлопчика з великими переляканими очима, і лише тоді помітив, що на задньому сидінні не тільки бите скло. Там була ще й кров.

— Його поранили?

— Не знаю. Просто їдь далі. Тут поверни ліворуч… Зараз!

— Окей, окей, — сполохано сказав він, різко повернув ліворуч і помчав на великій швидкості вздовж Ванадісвеґену в район Васастан, весь час думаючи, чи переслідують їх і чи стрілятимуть по автівці знову.

Чарро пригнув голову до керма й відчув, як дме з розбитого вікна. У що, в дідька, його вплутали і хто ця дівчина? Він подивився на неї в дзеркало. Чорне волосся, пірсинг, погляд спідлоба… На мить у нього виникло відчуття, що він для неї взагалі не існує. Але тут дівчина пробурмотіла щось майже веселим голосом.

— Добрі новини? — запитав він.

Вона не відповіла. Просто зірвала з себе шкіряну куртку, взялася за білу футболку і, — о Боже! — рвучко смикнувши, роздерла її й залишилася зовсім гола до пояса, без бюстгальтера чи ще чого, і Якоб на секунду вражено витріщився на груди, які стирчали вперед, а передусім на кров, що струмочком стікала на живіт і джинси.

Дівчині влучили кудись під плече, недалеко від серця, і рана сильно кривавила. Використовуючи футболку як пов’язку, вона міцно перетягла рану, щоб спинити кровотечу, і знов одягла свою шкіряну куртку. У її вигляді було щось кумедно-зарозуміле, надто тепер, коли трохи крові бризнуло їй на щоку й на лоба — ну чисто тобі бойове забарвлення.

— Отже, добра новина в тому, що поранили тебе, а не хлопчика? — спитав Якоб.

— Щось таке, — відповіла вона.

— Відвезти тебе в Каролінську лікарню?

— Ні.