Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Він нікому не подобається. Проте єдине, що ми можемо зробити, — це зціпити зуби й працювати, як уміємо.

— У тебе дзижчить телефон.

— Він весь час дзижчить.

— Чи не розумніше відповісти, щоб вони не приписали тобі ще чогось гіршого?

— Так, так, — пробурмотів Мікаел і відповів не дуже люб’язно.

Дзвонила якась дівчина. Голос видався йому знайомим. А що він чекав зовсім іншого, то спочатку не міг зрозуміти, хто вона така.

— Хто це? — спитав він.

— Саландер, — відповів голос, і тоді Мікаел широко усміхнувся.

— Лісбет, це ти?

— Замовкни і слухай, — сказала вона.

І він підкорився.

Затор розсмоктався, і Саландер з водієм таксі, молодим хлопцем на ім’я Ахмед, що бачив війну в Іраку зблизька й утратив під час теракту матір і двох братів, дісталися до Свеавеґену, проїхавши повз розташовану ліворуч Стокгольмську концертну залу. Лісбет не хотіла просто пасивно сидіти в машині, тому послала ще одну есемеску Лінденові й спробувала додзвонитися до когось із персоналу «Одіна», хто міг би вибігти й попередити його. Відповіді не було. Голосно вилаявшись, вона поклалася на те, що в Мікаела вийде краще.

— Кудись спізнюєтеся? — запитав з переднього сидіння Ахмед.

— Так, — відповіла Лісбет.

Тоді водій проїхав на червоне світло, чим змусив Саландер на мить усміхнутися.

Після цього вона цілком зосередилася на дорозі. Попереду ліворуч видніли Стокгольмська школа економіки й міська бібліотека. Дівчина почала стежити за номерами будинків праворуч, аж поки помітила потрібну адресу. На щастя, на тротуарі ніхто мертвий не лежав. Лісбет дістала кількасот крон і простягла їх Ахмедові. Був звичайний понурий листопадовий день, народ біг на роботу. Але стривайте… Вона скинула оком на низький мур у зелених плямах на протилежному боці вулиці.

Там стояв статурний чоловік у шапці й темних окулярах, уперши зосереджений погляд у двері на Свеавеґені. У його поставі вгадувалося щось особливе: правої руки не видно, та вона явно була напружена й готова до дій. Лісбет знову зиркнула на двері і, хоч, як і раніше, перебувала до них під кутом, помітила, що вони ворухнулися.

Відчинялися вони досить повільно, ніби той, хто мав намір вийти звідти, вагався чи йому просто було тяжко. Лісбет раптом гукнула Ахмедові, щоб той зупинився. Вона вистрибнула з машини на ходу приблизно тієї самої миті, коли чоловік на протилежному боці вулиці підніс праву руку й націлив пістолет з оптичним прицілом на двері, що от-от мали відчинитися.

Розділ 17

Чоловікові, який іменував себе Яном Голцером, це все не подобалося. Місце відкрите, ще й час непідхожий. На вулиці велелюдно, і хоч він, як тільки міг, замаскувався, його однаково дратували денне світло й люди, що прогулювалися парком позаду нього. До того ж він більше, ніж будь-коли, відчував нехіть до вбивства дітей.