Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Ольга була висока, темноволоса й енергійна. Усе найкраще в його житті, як він зазвичай казав. Не тільки тому, що це гарно звучало і створювало йому образ відповідального батька. Йому хотілося в це вірити. Але все вже, мабуть, давно було не так. Ольга почала здогадуватися, що він насправді робить.

— Ти захищаєш злих людей? — якось запитала вона, а тоді з маніакальною рішучістю взялася до того, що називала турботою про «слабких та знедолених».

На Янову думку, то було просто лівацьке божевілля, яке анітрохи не відповідало Ольжиному характерові. Він розглядав це лише як спосіб утвердити свою незалежність. Попри розмови про жебраків та хворих, він уважав, що дочка, як і перше, схожа на нього. Колись Ольга була великонадійною бігункою на сто метрів. М’язиста й запальна, на зріст 186 сантиметрів, вона раніше дуже любила дивитися бойовики і слухати його спогади про війну в Чечні. У школі всі знали, що з нею краще не сваритися. Вона давала відсіч, наче справжній боєць. Ольга аж ніяк не була створена для служіння хворим та дегенератам.

Проте вона стверджувала, що хоче працювати на організацію «Лікарі без кордонів» або вирушити в Калькутту, мов якась мати Тереза. Голцер не міг цього терпіти. Світ, на його погляд, належить сильним. Але він любив дочку, хоч що та час від часу заявляла. Завтра вона вперше за півроку приїде на кілька днів додому, і він урочисто заприсягся, що цього разу буде чуйнішим і не просторікуватиме про Сталіна, великих вождів і про все їй ненависне.

Навпаки, він спробує знову зблизитися з нею. Голцер був переконаний, що він їй дуже потрібен, і ні на мить не сумнівався, що вона йому теж. Була восьма година вечора, і Ян пішов на кухню, вичавив сік з трьох апельсинів і налив у склянку горілки «Смирнов». Це вже втретє за день він зробив собі «викрутку». Іноді, закінчивши роботу, він випивав їх по шість-сім штук і сьогодні, можливо, вчинить так само. Голцер почувався втомленим і пригніченим відповідальністю, що лягла на його плечі. Йому конче треба розслабитися. Кілька хвилин він постояв з питвом у руці, мріючи про зовсім інше життя. Але чоловік, що йменував себе Яном Голцером, надто замарився.

Його безтурботність розвіялася, коли на захищений мобільний телефон подзвонив Юрій Богданов. Спочатку Ян сподівався, що Юрій просто хоче виговоритися, звільнитися від хвилювання, яке неминуче находило на нього після кожного завдання. Одначе колега мав до нього цілком конкретну справу, до того ж голос його видавався геть розгубленим.

— Я розмовляв з Т., — сказав він.

Яна охопили змішані почуття — найбільше, мабуть, ревнощі. Чому Кіра зателефонувала Юрієві, а не йому? Хоч Богданов і добував величезні гроші, дістаючи в нагороду розкішні подарунки й чималенькі суми, проте Ян усе ж був переконаний, що Юрі він ближчий. Тим часом Голцерові в душу закралася тривога. Невже щось пішло не так?

— Якісь проблеми? — спитав він.

— Роботу не закінчено.

— Ти де?

— У місті.

— Тоді приходь сюди й поясни, що ти, в біса, маєш на увазі.

— Я замовив столик у «Постресі».

— Я не маю сили на шикарні ресторани. Тягни свій зад сюди.

— Я голодний.

— Я тобі щось підсмажу.

— Звучить непогано. У нас попереду довга ніч.

Янові Голцеру не хотілося ніякої нової довгої ночі. А ще менше йому хотілося казати дочці, що завтра його не буде вдома.

Та вибору він не мав. Ян знав це так само твердо, як те, що дуже любить Ольгу. Проте й Юрі відмовляти не можна.