Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Рікард Екстрем, головний прокурор. Він очолює попереднє слідство у справі вбивства Балдера. І аж ніяк не належить до фанатів Блумквіста.

— Через ту історію з Залаченком, так?

— Саме так. Блумквіст звів йому всю справу нінащо, і тепер він хвилюється, що Мікаел знову перешкоджатиме розслідуванню.

— Як?

— Блумквіст не каже всього, що знає. Він розмовляв з Балдером перед самісіньким убивством, до того ж ніс у ніс зустрівся з убивцею. Але Мікаел напрочуд мало розповів поліції.

Екстрем підозрює, що найсоковитіші подробиці він приберіг для своєї статті.

— Цікаво.

— Цікаво. Ідеться ж бо про чоловіка, який після всіх глузувань у ЗМІ так відчайдушно прагне зловити сенсацію, що ладен навіть дозволити вбивці уникнути кари. Колишній зірковий репортер, чий журнал у фінансовій скруті, ладен начхати на всяку відповідальність перед суспільством. До того ж він нещодавно дізнався, що «Сернер медія» хоче вигнати його з редакції. Чи ж дивина, що він зайшов надто далеко?

— Я тебе зрозумів. Ти збираєшся про це все написати?

— Не думаю, що це вдала ідея, коли чесно. Занадто багато людей знає, що ми з Блумквістом маємо зуб один на одного. Вам би краще злити цю інформацію новинним репортерам, а тоді підтримувати зацікавленість до історії на перших шпальтах ваших видань. Ви матимете кілька дотепних цитат від Рікарда Екстрема.

— Гм, — промовив Уве.

Він глянув на майдан Стуреплан і, побачивши там вродливу жінку в яскраво-червоному пальті і з довгим рудуватим волоссям, уперше за день широко всміхнувся.

— Може, це вже не така й погана ідея, — додав він і теж замовив собі трохи вина.

Блумквіст ішов Горнсґатаном до майдану Маріяторґет. Трохи попереду, біля церкви Марії Магдалини, стояв білий фургон з жахливою вм’ятиною на капоті, а поруч розмахували руками й кричали один на одного двоє чоловіків. І хоч ця сцена зібрала натовп глядачів, але Блумквіст її майже не помітив.

Він думав про те, як Балдерів син сидів на другому поверсі великого будинку в Салтшебадені й водив рукою по перському килиму. Йому пригадалося, що рука хлопчика була біла, з плямами на пальцях і затиллі долоні, наче від крейди чи фломастерів, а в самих рухах угадувалося, ніби він малює щось складне, чи не так? Мікаел раптом побачив усю сцену в новому світлі й знову подумав про те саме, що й у Фарах Шаріф: може, все-таки не Франс Балдер намалював світлофор?

Найпевніше, хлопчик виявив несподіваний дар, і це чомусь не здивувало Мікаела так, як мало б здивувати. Уже вперше зустрівши Авґуста Балдера, який сидів біля мертвого батька й бився об бильце ліжка, він відчув у хлопчикові щось особливе. І тепер, коли він перетинав Маріяторґет, його охопила й не покидала дивна думка. Піднявшись до Ґетґатсбаккена, він зупинився.

Він мав щонайменше перевірити цю думку, тому дістав свого мобільника й почав шукати номер Ганни Балдер. У списку контактів номера не було, і навряд чи він би знайшов його в телефонній книжці «Міленіуму». Що ж робити? Він подумав про Фрею Ґранліден, яка працювала репортером світської хроніки в «Експрессен». Не можна сказати, що її статті робили честь журналістській професії: вона писала про розлучення, романи й життя королівської родини. Зате дівчина відзначалася кмітливістю та дотепністю, і, коли вони зустрічались, їм разом було завжди весело. Він набрав її номер. Фрея своїм звичаєм з кимось розмовляла.

У наш час репортери вечірніх видань безперестанку висять на телефоні. Їх так підганяє час, що вони не можуть відірватися від стільців і глянути на те, яке насправді життя. Вони сидять на своїх місцях і нашвидкуруч пишуть тексти. Але, кінець кінцем, він таки додзвонився до Фреї, анітрохи не здивувавшись, що вона аж скрикнула з радості.

— Мікаеле! — вигукнула вона. — Яка честь! Чи не збираєшся ти нарешті підкинути мені сенсацію? Я вже знудилася від чекання.

— Sorry. Цього разу я сподіваюся на твою допомогу. Мені потрібна одна адреса й телефонний номер.