Розділ «Частина I Невсипуще око»

Одного разу, ще не пізнавши дівчини як слід, він запропонував їй узяти участь у боксерському змаганні. Глузливе пирхання у відповідь назавжди відохотило Обінце від того, щоб пропонувати це Лісбет знову. Він не міг утямити, нащо дівчина так завзято тренується. А втім, йому й не треба було цього знати. Завзято тренуватися можна без будь-яких причин. І це краще, ніж енергійно пиячити, і взагалі краще від багатьох інших речей.

А може, вона й справді не покривила душею, коли пізно ввечері, приблизно рік тому, сказала, що бажає бути фізично підготованою до нових неприємностей. Обінце знав, що Лісбет уже не раз ускакувала в клопіт. Він прочитав про неї в інтернеті все, що зумів знайти, і чудово розумів, що їй хочеться бути у формі на той випадок, якщо з-за рогу раптом вихопиться якась тінь з минулого. Та й як він міг цього не розуміти, коли його батька й матір убили душогуби Мобуту.

Але чому Лісбет періодично закидала тренування і, здається, зовсім не рухалася, споживаючи лише нездорову їжу, Обінце було невтямки. Того ранку вона прийшла до спортзали вперше за останні два тижні — як завжди, демонстративно вдягнена в чорне і з пірсингом.

— Привіт, кралечко. Де пропадала?

— Робила дещо тяжко незаконне.

— Можу собі уявити. Певно, вибивала лайно з членів якоїсь банди байкерів чи щось таке.

Та Лісбет навіть не відповіла на цей жарт. Просто похмуро попрямувала в роздягальню, і тоді Обінце, знаючи напевно, що дівчина терпіти цього не може, заступив їй дорогу і глянув просто в обличчя.

— У тебе страх які червоні очі.

— У мене страх яке похмілля. Геть з дороги!

— Тоді я не бажаю тебе тут бачити, ти це знаєш.

— Skip the сгар.[22] Я хочу, щоб ти вибив з мене це лайно, — пирхнула дівчина.

Вона рушила далі, передяглася й повернулася назад у мішкуватих боксерських шортах та білій сорочці з чорним черепом на грудях. І хлопець не мав іншої ради, як вибивати з неї лайно.

Він пресував Лісбет, аж поки та тричі виблювала в сміттєве відро, і шпетив її гнилим словом як тільки міг. У відповідь вона теж відлаювалася на всю губу. А тоді просто пішла, передяглася й покинула залу, навіть не попрощавшись. Обінце почувався спустошеним, як майже завжди в такі хвилини. Можливо, він був у Лісбет навіть трішки закоханий. Принаймні точно небайдужий до неї. Та й хіба може не зачепити дівчина, яка так боксує?

Останнє, що він бачив, були її литки, коли вона піднімалася сходами нагору, а тому Обінце не міг знати, що, вийшовши на Горнсґатан, Лісбет відчула, як світ у неї перед очима схитнувся. Вона, важко дихаючи, притулилася до стіни будинку, а тоді, звівши дух, рушила далі в напрямку своєї квартири на Фіскарґатані. Опинившись удома, Лісбет випила ще одну велику склянку кока-коли й півлітра соку, завалилася на ліжко, тупо витріщаючись у стелю хвилин із десять-п’ятнадцять і думаючи про всяку всячину: про сингулярності й радіус чорної діри, про деякі особливості Шредінгерового рівняння й про Еда Нідгема.

Тільки коли світ знову повернув собі звичні барви, Саландер устала й подалася до комп’ютера. Хоч який опір вона чинила, а проте її змалку тягла до нього якась дивна сила, що з віком анітрохи не слабнула. Правда, цього дня Лісбет не мала великої охоти до шалених витівок. Вона лише зламала комп’ютер Мікаела Блумквіста — і остовпіла. Ще недавно вони жартували про Балдера, а тепер Блумквіст писав, що того вбили двома пострілами в голову.

— От дідько!.. — пробурмотіла вона, заходившись переглядати в інтернеті вечірні газети.

Там узагалі про це не розповідалося явно. Але здогадатися, що в замітках про шведського академіка, застреленого в себе вдома в Салтшебадені йшлося саме про Балдера, було нескладно. На той час поліціанти тримали язики на припоні, а журналісти ще не встигли наробити шелесту — без сумніву, не зрозумівши до кінця масштабу цієї історії. Минулої ночі, очевидно, відбулися важливіші події: буря, аварійне відімкнення електроенергії в усій країні, обурливі затримки поїздів, а також якісь новини у світі зірок, що в них Саландер навіть не намагалася заглибитись.

Про вбивство писали тільки те, що воно сталося приблизно о третій ранку і що поліція допитує сусідів, сподіваючись дізнатися, чи помітив хтось із них бодай щось незвичайне. Поки що поліція нікого не підозрювала, однак свідки ніби бачили біля будинку незнайомих і непевних осіб. Саме про них і потрібна була детальніша інформація. Наприкінці статті повідомлялося, що сьогодні надвечір має відбутися прес-конференція комісара Яна Бубланського. Лісбет мрійливо всміхнулась. Їм з Бубланським, або паном Бубликом, як дівчина його інколи називала, було що згадати. На її думку, розслідування йтиме доволі ефективно, якщо йому в команду не підсунуть якогось ідіота.

Лісбет знову перечитала Блумквістове повідомлення. Чоловік потребував допомоги, тому, недовго думавши, вона відповіла: «Окей». І не тільки тому, що просив саме Мікаел. Для неї то було особисте. Дівчина не відчувала скорботи, принаймні в традиційному розумінні цього слова. Хіба що злість, холодну, клекотливу лють. Попри певну повагу до Яна Бубланського, Лісбет просто так ніколи не покладалася на доглядачів закону.

Саландер звикла завжди брати все у свої руки й тепер мала вагомі причини з’ясувати, за що вбили Франса Балдера. Вона ж не випадково шукала саме його, цікавлячись виниклою ситуацією. Цілком імовірно, що професорові вороги були і її ворогами.