Розділ «Частина I Невсипуще око»

— А для чого ж я ще потрібна?

— Можеш зайти в мій комп’ютер? Ти ж знаєш пароль?

— Я знаю про тебе все.

— Добре, добре. Тоді зайди в мої документи й відкрий файл із назвою «Скринька Лісбет».

— Здається, я здогадуюся, куди ти хилиш.

— Справді? Добре, тоді напиши у файлі ось що…

— Стривай, треба спочатку його відкрити. Так, кажи… Чекай, тут уже щось є.

— Не зважай! Пиши там просто вгорі. Ти слухаєш?

— Так, слухаю.

— Пиши: «Лісбет, можливо, ти вже знаєш, що Франс Балдер мертвий, застрелений у голову двома пострілами. Можеш дізнатися, навіщо комусь була потрібна його смерть?»

— Це все?

— Ну, цього навіть забагато, з огляду на те, що ми сто років не перетиналися. Мабуть, Лісбет подумає, що звертатись до неї з мого боку надто безцеремонно. Одначе, гадаю, її допомога нам не зашкодить.

— Тобто невеличке незаконне втручання не зашкодить, ти це мав на увазі?

— Я цього не чув. Скоро побачимося, сподіваюсь.

— І я сподіваюсь.

Лісбет Саландер таки вдалося заснути, але о пів на восьму ранку вона знову прокинулась. Дівчина почувалася не найкраще. Її нудило, голова боліла. І все ж їй було ліпше, ніж уночі. Лісбет перев’язала руку, вдяглася, поснідала двома розігрітими в мікрохвилівці пиріжками з м’ясом, запивши їх великою склянкою кока-коли, і, запхнувши тренувальну форму до спортивної сумки, вийшла з квартири. Буря вщухла, залишивши по всьому місту розкидане сміття й газети. Від майдану Мосебакке Лісбет рушила вулицею Ґетґатан, мугикаючи щось собі під носа.

Вигляд вона мала сердитий, навіть розлючений, і щонайменше двоє людей, сахнувшись, поступилися їй дорогою. Та насправді Лісбет просто була зосереджена. Вона не мала ані найменшого бажання тренуватися. Їй тільки хотілося додержати заведеного щоденного розпорядку й вивести з організму токсини. Тому Саландер і прямувала в бік вулиці Горнсґатан, звернувши прямісінько перед Горнсґатспуккелном до боксерського клубу «Зеро», що містився в підвалі й того ранку, як ніколи, здавався обшарпаним.

Що не кажи, а не завадило б трохи пройтися фарбою по стінах та й узагалі освіжити інтер’єр. Тут, либонь, нічого не міняли ще з сімдесятих. На стінах і досі висіли плакати Алі та Формана. Боксери на вигляд були такі самі, як і на другий день після легендарного бою в Кіншасі. Це, певно, можна пояснити тим, що відповідальний за клуб Обінце ще маленьким хлопчиком бачив бій на власні очі, а відтак бігав під очисним мусонним дощем з криками: «Аlі Вотауе!» Цей біг став не тільки його найщасливішим спогадом у житті, а й останньою, як він казав, крапкою «днів невинності».

Невдовзі після того його родині довелося тікати від терору Мобуту і все назавжди змінилось. Не було, певно, нічого дивного в тому, що він хотів зберегти цей історичний момент, перенісши його в забутий Богом боксерський клуб у стокгольмському районі Седермалм. Обінце й досі раз по раз розповідав про той бій. Зрештою, він рідко замовкав, весь час про щось розводячись.

Високий, кремезний, лисий базіка, він був один з небагатьох у залі, хто добре ставився до Лісбет, хоч, як і всі інші, мав її за трохи причмелену. Час від часу вона тренувалась енергійніше за решту завсідників клубу, кидаючись на груші й спаринг-партнерів, наче навіжена. Лісбет випромінювала якусь примітивну, несамовиту енергію, що з нею Обінце ніколи раніше не стикався.