Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Можливо, то й була справжня причина, хоч, звісно, ні я, ні хто інший не знає всього напевно. Та навряд чи це пов’язано з тим, що вона навчилася говорити. Інших задокументованих прикладів аналогічного розвитку майже немає, і я кажу це не з доброго дива чи тому, що саме в цьому полягає моя наукова гіпотеза. Тепер більшість науковців уважає, що саванти тільки виграють від розвитку своїх інтелектуальних здібностей у всіх галузях.

— Ви в цьому впевнені?

— Безперечно.

— Він ще добре розбирається в цифрах.

— Невже? — здивувався Чарлз Еделман.

— Чому ви так говорите?

— Бо в савантів художня обдарованість украй рідко поєднується з математичним талантом. Тут ідеться про два різновиди здібностей. Вони аж ніяк не споріднені й навіть часом, здається, блокують один одного.

— Але з моїм сином це так. У його малюнках є якась геометрична точність, ніби він уміє розраховувати пропорції.

— Це надзвичайно цікаво, просто навіть захопливо. Коли я з ним можу зустрітися?

— Навіть не знаю. Я насамперед хочу попросити поради.

— Тоді порада однозначна: дбайте про хлопчика. Стимулюйте його. Нехай розвиває свої здібності в усьому.

— Я…

Франс відчув, що йому якось дивно здавило груди, аж зробилося важко говорити.

— …я хочу вам подякувати, — сказав він. — Я вам дуже вдячний. А тепер мені треба…

— Для мене така честь розмовляти з вами, і я б залюбки зустрівся з вашим сином. Якщо дозволите трохи похвалитися, то я скажу, що розробив досить складний тест для савантів. Я міг би допомогти вам краще пізнати хлопчика.

— Так, звісно. Це було б просто чудово. Але тепер мені треба… — пробурмотів Балдер, сам до пуття не знаючи, що хоче сказати. — До побачення, і ще раз дякую!

— О, радий був допомогти. Сподіваюся, ви найближчим часом знову зі мною зв’яжетеся.

Франс поклав трубку й кілька секунд сидів нерухомо, схрестивши руки на грудях і дивлячись на сина. Авґуст, як і раніше, тримав у руках жовтого олівця й позирав на запалену свічку. Балдер здвигнув плечима, і раптом у нього потекли сльози. Про професора Балдера можна було сказати багато чого, та тільки не те, що він тонкосльозий.

Він і сам не пам’ятав, коли таке траплялося з ним востаннє. Коли померла мати, він не плакав. І точно не плакав, коли бачив або читав щось зворушливе. Сам він уважав себе за кам’яного ідола. А нині, перед сином і рядами його олівців та паличок кольорової крейди, професор плакав, як дитя, навіть не намагаючись стримати сліз. Звісно, це все слова Чарлза Еделмана.

Тепер Авґуст зможе навчитися говорити й далі малювати — це запаморочлива новина. Хоч плакав Франс, певна річ, не тільки через це. Сюди домішалися ще драма в «Соліфоні», смертельна загроза, тягар його таємниці й туга за Ганною, чи за Фарах, чи будь за ким, хто міг би заповнити порожнечу в його серці.