Едвін Нідгем, чи, як його часто називали, Ед-Архімед, не був найвисокоплатнішим у США фахівцем з питань безпеки. Зате його, здається, вважали за найкращого у своїй професії. Його батько Семмі був п’яниця та ледацюга, яких ще пошукати треба, і перебивався випадковими заробітками в порту. Але погуляти він любив, тож частенько через це опинявся у в’язниці чи в лікарні.
Одначе саме ці гулянки були найкращим часом для сім’ї та своєрідним перепочинком, коли мати Рита могла пригорнути до себе обох дітей і сказати, що все в них буде добре. А взагалі їхні хатні справи були кепські. Сім’я жила в районі Дорчестер у Бостоні, і коли батько призволяв бути вдома, то бив свою дружину до синців. Їй доводилося годинами, а то й цілими днями плакати й тремтіти, замкнувшись у туалеті.
У найгірші часи Рита блювала кров’ю, тож ніхто особливо й не здивувався, коли вона померла в сорок шість років від внутрішньої кровотечі чи коли Едова старша сестра підсіла на героїн. І ще менше — коли батько з дітьми опинився на межі бездомного існування.
Дитинство Еда розчистило йому шлях до неприємностей життя, і в підлітковому віці він належав до банди, що називала себе «The Fuckers», тобто «Трахальники». Вони наганяли страху на весь Дорчестер, беручи участь у бандитських розбірках і грабуючи бакалійні крамниці. Найближчого Едового приятеля Данієла Ґотфріда вбили, повісивши на гак для м’яса й зарубавши мачете. Тоді Ед стояв на краю прірви.
У його зовнішності було щось звіряче. Він ніколи не всміхався. Йому бракувало двох зубів — і це лише посилювало моторошне враження. Ед був коренастий, високий і безстрашний. Його обличчя майже завжди було понівечене або від сутичок з батьком, або від бійок між бандами. У школі більшість учителів боялися Еда до смерті. Усі були впевнені, що він кінець кінцем опиниться у в’язниці чи покине цей світ з кулею в голові. Проте знайшлись дорослі люди, що взялися за нього — либонь, помітивши в його полум’яних блакитних очах не тільки агресію й насильство.
Ед мав непереборну жадобу до знань та енергію, завдяки якій міг проковтнути книжку з таким самим натиском, з яким він трощив автобусні салони. Після уроків він часто-густо не квапився додому, а затримувався в школі, у так званому технічному кабінеті, де було кілька комп’ютерів. Учитель фізики зі шведськозвучним прізвищем Ларссон зауважив, що Ед має хист до роботи з машинами, і після втручання соціальних служб хлопцеві призначили стипендію, перевівши до школи для здібніших учнів.
Він досягав величезних успіхів у навчанні, здобував усе нові стипендії та нагороди і, зрештою, зважаючи на вже відомі факти, вступив до Массачусетського технологічного інституту на факультет інформаційних технологій. Ед написав докторську дисертацію про деякі специфічні побоювання щодо таких нових асиметричних криптосистем, як RSA,[12] а згодом обіймав керівні посади в «Майкрософті» й «Циско». Відтак його взяли на роботу в Агенцію національної безпеки, і він переїхав до Форт-Міда, що в штаті Меріленд.
Кришталево чистого резюме він не мав. І не лише через кримінальні вчинки в підлітковому віці. У коледжі він курив багато травички, носився з соціалістичними й навіть анархістськими ідеями і був двічі заарештований за побої — бився він зазвичай у барах, нічого особливого. На вдачу він досі був поривний, тож усі, хто його знав, уважали за краще з ним не сваритися.
Але в АНБ розгледіли й інші його якості. До того ж відбувалося це восени 2001 року, коли американські спецслужби конче потребували комп’ютерників, а тому брали на роботу геть усіх. Пізніше ніхто вже не сумнівався в Едовій лояльності й патріотизмі, а як і спадало кому таке на думку, то козирів у хлопця все одно було значно більше, ніж вад.
Ед був не тільки навдивовижу обдарований. Притаманні йому одержимість, маніакальна точність і фанатична ефективність щонайкраще підходили для того, кому доручили інформаційну безпеку в найсекретнішому з американських відомств. Не було такого розумаки, що міг би зламати його систему, і цим Ед неабияк пишався. Дуже швидко у Форт-Міді він зробився незамінним. До нього постійно ставали в чергу за консультаціями. Чимало людей і далі боялися його, а він частенько лаяв інших працівників, зовсім не думаючи про наслідки. Навіть самого керівника АНБ, легендарного адмірала Чарлза О’Коннора, він якось послав до біса, а може, і далі.
— Сунь свого клятого носа туди, в чому розбираєшся! — заревів Ед, коли адмірал спробував висловити міркування про його роботу.
Однак О’Коннор і всі інші дивилися на це крізь пальці. Вони знали, що Ед кричить і лається небезпідставно — наприклад, коли його колеги нехтують правила безпеки або мудрують про те, на чому не знаються. Та він і разу не втрутився в інші сфери діяльності агенції, дарма що мав доступ майже до всього. Останніми роками агенція перебувала в центрі бурхливих скандалів, коли представники і правих, і лівих сил називали її сатанинським кодлом та Орвелловим Старшим Братом, проте Ед уважав, що організація має право робити все, аби його системи безпеки залишалися надійними й недоторканними. А що сім’ї він ще не мав, то жив здебільшого в офісі.
Ед був силою, на яку всі покладалися, і хоч його особу не раз ретельно перевіряли, але нічого вартого догани виявити не змогли, за винятком хіба кількох великих пиятик, коли він ставав тривожно сентиментальним і розводився про своє минуле. Та навіть тоді Ед жодного разу не виказав стороннім, над чим працює. Перебуваючи в іншому світі, він мовчав наче могила, і якщо хтось раптом починав на нього тиснути, завжди тримався завченої легенди, підтвердженої в інтернеті й комп’ютерних базах даних.
Його зліт у лавах Агенції національної безпеки до керівника служби безпеки не був ані випадковістю, ані результатом інтриг чи маніпуляцій. Обійнявши цю посаду, він перевернув усе догори дном, щоб жоден з новоспечених правдошукачів не зміг заскочити його зненацька й дати в пику. Ед і його команда посилили внутрішній нагляд, створивши за довгі безсонні ночі те, що він називав і непробивною стіною, і маленьким лютим гончаком.
— Жоден покидьок сюди не пролізе, жоден покидьок не нишпоритиме тут без дозволу, — з невимовною гордістю любив повторювати він.
Ед мав чим пишатись аж до того злощасного листопадового ранку. День тоді видався гарний, безхмарний. У Меріленді не було ніяких ознак пекельної негоди, що охопила Європу. Люди довкола ходили в сорочках і тонких вітрівках, а Ед, від’ївши за багато років добряче черевце, перевальцем повертався від кавового автомата.
Мавши високе становище, він цілком дозволяв собі ігнорувати формальності в одязі й носив джинси та червону картату сорочку, наче в теслі, яка не надто обтискала його в талії. Сідаючи за комп’ютер, Ед зітхнув. Почувався він сьогодні поганенько. Спина і праве коліно боліли, і він проклинав колегу — колишнього агента ФБР і вельми чарівну лесбіянку Алону Касалес, що виманила його на пробіжку два дні тому.
Добре, що ніяких надтермінових справ він не мав. Треба було тільки надіслати відповідальним за COST, програму співпраці з великими інформаційно-технологічними компаніями, службову записку з новими правилами. Однак написати багато йому не вдалося. Ед у звичній для себе різкій, пихатій манері лише набрав на комп’ютері: «Щоб жоден з вас не мав спокуси повернутися до своїх ідіотських звичок, щоб усі були насторожі, як і личить кіберагентам зі здоровим рівнем параної; я хотів би наголосити…»
Аж тут його перервало застережне повідомлення.
Він не звернув на нього особливої уваги. Його системи оповіщення були такі чутливі, що реагували навіть на найнезначніші відхили в інформаційному потоці. Мабуть, це чергова маленька аномалія: система просто попереджала про перевищення прав доступу чи про якесь незначне втручання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дівчина у павутинні» автора Давід Лаґеркранц на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I Невсипуще око“ на сторінці 20. Приємного читання.