Розділ «Частина I Невсипуще око»

Це вже занадто. Не те щоб вона не була рада за Авґуста. Просто її це зачепило за живе. А найгірше — вона не так уже й здивувалася, хоч, за логікою речей, мала б. Навпаки, вона ніби все прочувала — не саме те, що хлопчик годен ідеально зображати світлофори, а що він має приховані здібності.

Вона розуміла це з його очей, з погляду, що у хвилини збудження, здавалося, реєстрував кожну маленьку деталь навколишнього світу. Вона вгадувала це й по тому, як хлопчик слухав своїх учителів, як нервово гортав куплені для нього підручники математики, а найбільше по його числах. Ганна не бачила нічого дивнішого за синові числа. Авґуст годинами писав серії незбагненно великих чисел, і вона щиро намагалася розгадати їх, принаймні вловити в них бодай якийсь сенс. Проте, хоч як вона силкувалася, розібратись їй так і не вдалося, і тепер їй здавалося, що вона не помітила в тих числах чогось важливого. Либонь, вона була надто засмучена й замкнена в собі, щоб зрозуміти, що робиться в синовій голові.

— Я не знаю, — промовила Ганна.

— Не знаєш — що? — спитав роздратовано Франс.

— Я не знаю, чи зможу приїхати, — сказала вона й тієї самої миті почула шум за дверима.

Лассе зайшов у квартиру зі своїм давнім горілчаним братом Ругером Вінтером. Ганна підстрибнула зі страху, пробелькотіла слова вибачення й утисячне дорікнула собі, що вона погана мати.

Балдер стояв на клітчастій підлозі спальні, тримав телефон у руці й лаявся. То була його ідея — викласти так підлогу, бо саме цей малюнок відповідав його почуттю математичного порядку, а ще через те, що клітини шахівниці нескінченно множилися в дзеркалах шаф обабіч ліжка. Були дні, коли він розглядав подвоєння квадратів як розбіжну загадку, як щось майже живе, що виникало зі схематичності та регулярності, подібно до того, як з нейронів мозку народжуються думки та мрії або з бінарних кодів — комп’ютерні програми. Але в цю хвилину він був заглиблений у зовсім інше.

— Хлопчику мій! Що сталося з твоєю мамою? — промовив Франс.

Авґуст, що сидів на підлозі поруч з ним і їв накладанець із сиром та маринованим огірком, зосереджено подивився на батька, і в того виникло передчуття, ніби син от-от скаже щось доросле й премудре. Та це, звісно, була дурниця. Авґуст мовчав. Власне, як і завжди. І нічого не знав про запропащих і збляклих жінок. На таку думку Балдера, певна річ, навели синові малюнки. Їх було вже три, і вони уявлялися йому доказом не тільки художнього й математичного таланту, а й своєрідної мудрості. Роботи здавалися такими досконалими й важкими з огляду на геометричну точність, що ніяк не поєднувались у Франса з образом Авґуста як розумово відсталої дитини. Точніше, Балдер не хотів, щоб вони поєднувались, адже він багато років тому зрозумів, у чому річ. І не лише через те, що, як і всі, бачив фільм «Людина дощу».[14]

Як тато хлопця-аутиста, Балдер, звісно ж, давно знав термін «савант», що описує людину з серйозними когнітивними вадами й водночас із блискучими здібностями в обмежених сферах, фантастичною пам’яттю й умінням помічати найдрібніші деталі. Франс від самого початку підозрював, що багато батьків сподіваються на діагноз «савант» як на втішний приз. Та обставини були проти них.

Згідно з загальною статистикою, тільки один з десяти дітей-аутистів має синдром саванта, до того ж найчастіше він виявляється не в таких феноменальних здібностях, як у Людини дощу з фільму. Є, приміром, аутисти, що можуть сказати, на який день тижня припаде певна дата в інтервалі кількох сотень років, у поодиноких випадках — у межах сорока тисяч років.

Є й такі, що мають енциклопедичні знання у вузькій сфері, як от розклад автобусів чи телефонні номери. Декотрі можуть додавати в думці великі числа, або пам’ятають, якою була погода в кожний день їхнього життя, або з точністю до секунди визначають час, не дивлячись на годинник. Можна назвати ще цілу низку більш-менш дивних талантів, і, як розумів Франс, усіх, кому вони властиві, називають талановитими савантами, тобто людьми, наділеними чимось унікальним, зважаючи на їхні відхили в розвитку.

Ще одна, менш поширена група, — і Балдер сподівався, що Авґуст належить саме до неї, — так звані геніальні саванти. Це особи, чиї таланти сенсаційні з усякого погляду. Наприклад, Кім Пік, який помер нещодавно від серцевого нападу. Кім мав тяжкі розумові порушення й не міг навіть самостійно вдягатися. Проте він пам’ятав двадцять тисяч книжок і міг дати блискавичну відповідь на будь-яке фактичне питання. Він був наче жива база даних. Його ще називали Кімп’ютер.

Потім музикант Леслі Лемке — сліпий і розумово відсталий чоловік, який у шістнадцять років прокинувся серед ночі й, не навчаючись і не вправляючись, досконало зіграв Перший фортеп’яновий концерт Чайковського, хоча чув його лише один раз у телепрограмі.

Або ж Стівен Вілтшир — англійський хлопчик-аутист, що був дуже замкнутий і своє перше слово вимовив, тільки коли йому минув шостий рік. До того ж це слово було «папір». Років у сім Стівен міг, лише побіжно глянувши на великий архітектурний комплекс, ідеально накреслити його в найдрібніших деталях. Якось він літав над Лондоном на гелікоптері, а коли приземлився, то намалював запаморочливу, строкату панораму всього міста. Та хлопчик аж ніяк не копіював. У роботах Стівена рано виявилася дивовижна оригінальність, і тепер його всі вважають за великого художника. Отож є такі, як він, і це саме хлопчики.

На шість савантів припадає тільки одна дівчинка. Мабуть, тому, що серед основних причин аутизму — циркуляція великої кількості тестостерону в утробі матері. Звісно ж, насамперед тоді, коли жінка виношує хлопчика. Тестостерон може пошкодити мозкову тканину ембріона, атакуючи зазвичай ліву півкулю, яка розвивається повільніше й відзначається вразливістю. Синдром саванта — компенсація правої півкулі мозку за пошкодження лівої.

Однак через те, що півкулі мозку різняться поміж собою — ліва відповідає за абстрактне мислення й здатність бачити ширшу картину, — наслідки таких змін досить своєрідні. Виникає нова перспектива, особливий тип фіксації деталей, і коли Франс усе зрозумів правильно, то вони з Авґустом бачили той світлофор зовсім по-різному. І не тільки тому, що хлопчик був набагато сконцентрованіший, а й через те, що Балдерів мозок відразу відкинув усі неістотні деталі, зосередившись лише на сигналах світлофора — іди чи стій. Цілком імовірно, що його сприйняття затьмарювали думки про Фарах Шаріф, тоді як для Авґуста перехрестя уявлялося таким, яким воно було насправді, з усіма подробицями.

Хлопчик у найдрібніших деталях зумів зафіксувати і сам перехід, і напівзнайомого чоловіка, який перетинав вулицю. Потім він тримав цей образ у голові, як гарну гравюру, і тільки за два тижні відчув потребу його зобразити. І найдивніше — крім світлофора, він відтворив ще й перехожого, наділивши його якимось тривожним сяйвом. Франс ніяк не міг позбутися думки, що Авґуст хоче йому сказати щось більше, ніж «Глянь, що я можу зробити!» Він усоте пильно вдивлявся в малюнки, аж тут йому ніби голку встромили в серце.

Балдер злякався. Ще не до кінця розгадавши свій страх, він відчував: це, без сумніву, пов’язано з чоловіком на малюнку. Той мав блискучі й жорстокі очі, напружені щелепи й напрочуд вузькі, ледь помітні губи, хоч остання деталь навряд чи могла свідчити проти нього. Та що довше Франс його розглядав, то страшнішим видавався той чоловік, і раптом Балдера охопив крижаний жах, ніби він убачив недобрий знак.

— Я люблю тебе, мій хлопчику, — пробурмотів він, заледве усвідомлюючи, що сказав, і, мабуть, повторив цю фразу ще кілька разів, бо слова ці стали звучати все незвичніше.