Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Не зовсім так. Просто тепер у мене в житті все якось плутано… Я от розмірковую, чи не покинути «Міленіум».

— Я думав, що ти з цим журналом — одне ціле.

— Я теж так думав. Та, гадаю, все минає. На все свій час.

— Мабуть, так, — погодився Амір. — Мій старий батько примовляв, що навіть вічність має свій кінець.

— Що він під цим мав на увазі?

— Думаю, він казав про вічну любов. Невдовзі по тому він покинув мою матір.

Мікаел пирхнув.

— Мені й самому не дуже щастило з вічною любов’ю. З другого боку…

— Так, Мікаеле?

— …я знав колись одну жінку, та вона вже досить давно зникла з мого життя.

— Тяжко.

— Ну, так. Але недавно я почув про неї звістку, принаймні я так думаю, і, можливо, тому в мене такий дивний вигляд.

— Розумію.

— Час мені, певно, додому. Скільки з мене?

— Розрахуємося згодом.

— Чудово. Бувай, Аміре, — сказав Блумквіст.

Проминувши завсідників, що кинули йому кілька нових несподіваних коментарів, Мікаел ступив назустріч бурі.

Відчуття були такі, наче він, Блумквіст, на порозі смерті. Пориви вітру проймали все тіло, але Мікаел якийсь час на них не зважав. Він трохи постояв на місці, згадуючи минуле, а потім повільно побрів додому. Чомусь йому ніяк не вдавалося відімкнути двері, тож довелося добряче попомучитися з ключем. Удома він скинув черевики, сів за комп’ютер і почав шукати інформацію про Франса Балдера.

Одначе зосередитися ніяк не вдавалося, і замість цього він укотре спитав себе: куди ж вона могла подітися? Крім відомостей, здобутих від її колишнього роботодавця Драгана Арманського, Мікаел не чув про неї ні слова, наче вона крізь землю пішла. І хоч вони жили, по суті, в одному районі міста, він навіть мелькома її не бачив.

Звісно, до Брандела того дня міг приходити хтось інший. Це можливо, але малоймовірно. Хто ще, крім Лісбет Саландер, отак може завалюватися до людей? Ні, тільки Лісбет. А Піппі… як це на неї схоже!