Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Ти що, живеш на Марсі? Франс Балдер — легенда, світило, його всі знають.

— Справді?

— Господи, авжеж! — вів далі Лінус. — Поґуґли — і сам побачиш. Він став професором комп’ютерних наук у якісь двадцять сім років і вже два десятиліття є провідним світовим авторитетом у галузі дослідження штучного інтелекту. Навряд чи хтось, крім нього, так далеко просунувся в розвитку квантових обчислень і нейронних мереж. Він мислить зовсім не так, як інші. У нього мозок навиворіт. Усі його ідеї нестандартні, новаторські, і, як ти можеш собі уявити, комп’ютерна індустрія переслідувала його роками. Дуже довго Балдер відмовлявся працювати на когось. Хотів працювати сам. Ну, не зовсім сам. Він завжди мав помічників і з них висмоктував усі соки. Франс вимагав результату й повсякчас казав: «Немає нічого неможливого. Наша робота полягає в тому, щоб розсунути межі». І таке інше. Проте люди слухають його. Заради нього вони готові на все. Навіть померти. Для нас, ботанів, він цар і бог.

— Це я вже зрозумів.

— Тільки не подумай, що я його сліпий шанувальник. Зовсім ні. Усе має свою ціну, це вже я знаю напевно. Разом з ним можна робити грандіозні речі. А можна й зламатися. Балдерові навіть не довіряють доглядати сина. Він наробив купу непрощенних помилок. Є чимало історій про нього. Багатьом своїм асистентам він попсував життя і ще бозна-що. Проте Балдер, завжди одержимий, ще ніколи не поводився так, як оце тепер. Я просто знаю, що він розкопав щось велике.

— Ти просто знаєш?

— Зрозумій, Франс ніколи не був параноїком. Навіть якщо взяти до уваги те, над чим він працював. Але нині професор замкнувся у своєму будинку і майже не виходить звідти. Балдер неначе боїться, хоч узагалі він не з лякливих. Він завжди був упертий і йшов до мети пробоєм.

— І він працював над комп’ютерними іграми? — уточнив Блумквіст, не приховуючи скепсису.

— Ну… він знав, що ми всі фанати ігор, і вважав, що нам краще працювати з тими речами, які до вподоби. А його програми штучного інтелекту підходили й до цієї справи. Це були ідеальні експериментальні умови, і ми домоглися фантастичних результатів. Ми зорали цілину. От тільки…

— Ближче до справи, Лінусе.

— Річ у тому, що Балдер і його юристи написали заяву для одержання патенту на найінноваційніші частини технології, і тут нас уперше взяв шок. Якийсь російський інженер з «Тругеймсу» трохи раніше написав аналогічну заяву й заблокував наш патент. Навряд чи це трапилося випадково. Але це не мало значення, бо патент був лише паперовим тигром. Нас цікавило, як, у дідька, вони пронюхали про наші розробки. Франсові ми довіряли беззастережно, тож дійшли тільки одного можливого висновку: нас гакнули, хоч засоби безпеки були надійні.

— І тоді ви зв’язалися з СЕПО й Радіотехнічним центром?

— Не зразу. Балдер не дуже любить людей у краватках, які працюють з дев’ятої до п’ятої. Він віддає перевагу одержимим ідіотам, що сидять за комп’ютерами ніч у ніч, і тому розшукав якусь причмелену гакерку, — не знаю, де він з нею познайомився, — і та відразу сказала, що нас зламали. Особливої довіри ця дівчина не викликала. До себе на фірму я б її не взяв, коли розумієш, що я маю на увазі. Можливо, вона просто верзла дурниці. Та головне, що її висновки потім підтвердили люди з Радіотехнічного центру.

— Але хто вас гакнув, так і не з’ясували?

— Ні, ні, відстежити гакерські злами майже неможливо. Та це, без сумніву, були профі. Бо над своєю інформаційно-технологічною безпекою ми добряче попрацювали.

— І тепер ти гадаєш, що Балдер довідався про якісь подробиці?

— Стопудово. Чого б тоді він поводився так загадково? Я впевнений, що він щось винюхав у «Соліфоні».

— То він там працював?

— Так, хоч це й дивно звучить. Раніше Балдер, як я казав, відмовлявся зв’язуватися з комп’ютерними гігантами. Він більше за всіх говорив про важливість мати свободу й не ставати рабом комерційних сил. І тут — як сніг на голову — у нас викрали технологію, пошили в дурні, а він раптом пристав на пропозицію нової роботи. І не якоїсь там компанії, а «Соліфону». Ніхто нічого не зрозумів. Окей, вони запропонували мегазарплату, повну свободу дій і те все лайно на зразок «роби, що тобі, бляха, хочеться, тільки працюй на нас». Мабуть, це звучало круто. Та ні, точно круто, але тільки не для Франса Балдера. Він паками діставав такі пропозиції від компанії «Ґуґл», «Еппл» і всіх інших. Чому раптом це його так зацікавило? Нам він не пояснив. Просто зібрав свої манатки й чесонув до них. Я чув, що спершу все йшло як по маслу. Франс розвивав нашу технологію далі, і, гадаю, власник «Соліфону», Ніколас Ґрант, уже почав мріяти про мільярдні прибутки. Панувало велике збудження. Але потім щось сталося.

— І про це ти нічого не знаєш.