Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Та от розмірковую, чи не витягти на світ Божий темні справи паба «Бішопс армс».

— Думаєш, Швеція вже готова до такої історії?

— Певно, ще ні.

Насправді Блумквістові подобалося це товариство. І не тому, що його розмова з ними обмежувалася такими от пустопорожніми фразами й жартиками. Просто ці чоловіки були частиною його буденщини, і через них він почувався в цьому районі, як удома. Тож Мікаел анітрохи не образився, коли один з них випалив:

— Чув, твоїй кар’єрі кінець.

Ці слова не засмутили його, а, навпаки, звели це все цькування до того низького, майже комічного рівня, на якому воно й мало б бути.

— Кінець мені настане — ця істина трагічна… Налий нам, сестро-пляшко, краса, на жаль, не вічна, — відповів Мікаел, цитуючи Фредінґа й озираючись у пошуках того нахаби, що насмілився витягти стомленого журналіста в паб.

Але нікого, крім Арне з компанією, він там не побачив, тож подався просто до Аміра, що стояв за шинквасом.

Добросердий товстун Амір — батько чотирьох дітей — відкрив паб кілька років тому. Вони з Блумквістом стали хорошими приятелями. Годі було назвати Мікаела завсідником цього закладу, та вони допомагали один одному в інших справах. Кілька разів, коли Блумквіст, чекаючи в гості особу протилежної статі, не встигав сходити до винової крамниці, Амір постачав йому пляшки червоного вина, а той своєю чергою допоміг Аміровому товаришеві, що не мав документів, скласти клопотання до влади.

— Чим завдячую такій честі? — спитав Амір.

— Я тут маю з деким зустрітися.

— Щось цікаве?

— Не думаю. Як справи в Сари?

Аміровій дружині Сарі нещодавно прооперували стегно.

— Ойкає і п’є ліки проти болю.

— Звучить невесело. Переказуй їй вітання.

— Перекажу, — пообіцяв Амір, і вони ще якийсь час потеревенили.

Однак Лінус Брандел не з’являвся, і Мікаел подумав, що його просто розіграли. З другого боку, бувають жарти й гірші, ніж виманити людину в найближчий паб. Тож, іще хвилин із п’ятнадцять погомонівши про фінанси та здоров’я, він розвернувся й попрямував до виходу. Отоді Брандел і прийшов.

Річ була не в тому, що Авґуст доповнив правильними відповідями числові послідовності. Людей, подібних до Балдера, вразити таким досить важко. Ні, його увагу привернуло те, що лежало біля чисел і на перший погляд видавалося фотографією чи картиною. Та насправді то був малюнок — точне зображення світлофора на Горнсґатані, що повз нього вони проходили кілька днів тому. Він був вишукано відтворений до найменших дрібниць, з якоюсь математичною точністю.

Він майже світився. Ніхто не вчив Авґуста тривимірної графіки, ніхто не показував, як художники працюють зі світлом і тінями, але син досконало володів цією технікою. Червоне око світлофора миготіло їм назустріч, а довкола згущувалася осіння темрява. Посеред вулиці стояв чоловік, що видався тоді Франсові знайомим. Голова цього чоловіка була промальована лише до брів. Перехожий випромінював переляк чи принаймні тривогу, ніби Авґуст збентежив його і той ішов поточуючись. Як, у біса, хлопчик зумів це зобразити?