Розділ «Частина I Невсипуще око»

— А тепер раптом протверезів і порозумнішав?

— Ще б пак! — наближаючись до неї, просичав він, сердитий і водночас сповнений рішучості.

Ганна знову заплющила очі й утисячне замислилася, чому все пішло шкереберть.

Франс Балдер більше не скидався на того чепурного службовця, що приходив до колишньої дружини. Тепер волосся в нього стояло дибки, а верхня губа поблискувала від поту. Минуло щонайменше три дні, відколи він востаннє голився і брав душ. Попри щире бажання бути повноцінним татом і напружений багатонадійний момент на Горнсґатані, він знову сидів, глибоко поринувши у власні думки, і таку його поведінку можна було помилково сприйняти за злість.

Він скреготав зубами. Уже кілька годин, як весь світ і буря за вікном перестали для нього існувати, тож він навіть не помічав, що відбувалося коло його ніг, — не помічав маленьких незграбних рухів, ніби між його ногами скрадався кіт чи інша тваринка. Лише по якійсь годині до нього дійшло: то був Авґуст. Хлопчик повзав під столом, і Балдер каламутно глянув на нього, наче потік програмних кодів і досі застеляв йому очі.

— Ну, що тепер?

Авґуст звів на нього свої ясні благальні очі.

— Що? — перепитав Балдер. — Що?

Аж тут сталося диво. Хлопчик підняв з підлоги аркуш паперу, густо списаний квантовими алгоритмами, і почав збуджено водити по ньому рукою. Туди-сюди. На мить Франсові здалося, що в хлопчика от-от станеться ще один напад. Ба ні, Авґуст удавав, ніби пише. Балдер напружився всім тілом, знову пригадавши щось важливе й далеке. Його огорнуло те саме відчуття, що й на Горнсґатані. Однак цього разу він усе зрозумів.

Йому спало на пам’ять власне дитинство, коли цифри й рівняння були важливішими за життя. Він піднісся духом і раптом вигукнув:

— Ти хочеш порахувати, так? Ну, звичайно, порахувати!

Після цього Франс кинувся по ручки та лінійований папір формату А4. Поклавши все на підлогу перед Авґустом, він записав найпростішу серію чисел, що спала йому на думку, — послідовність Фібоначчі, де кожне число — сума двох попередніх: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, — і залишив місце для наступного числа — 34. Але тут йому здалося, що це занадто легко, тож він написав ще й геометричну послідовність 2, 6, 18, 54, де кожне число було втричі більше від попереднього, і тому далі мало б іти 162. На його думку, щоб розв’язати таке завдання, обдарованій дитині не потрібні особливі підготовчі знання. Балдер уже намріяв собі, що хлопчик не має ніяких вад розвитку і, найімовірніше, становить поліпшену копію його самого. Він-бо й сам пізно почав говорити та контактувати з іншими, хоч математичні зв’язки розумів ще до того, як вимовив своє перше слово.

Франс довго сидів біля хлопчика й чекав. Проте нічого не відбувалося. Авґуст просто дивився на числа своїм скляним поглядом. Зрештою Балдер залишив його на самоті, піднявся нагору, випив трохи газованої води й улаштувався за кухонним столом, щоб знову взятися до роботи. Але ніяк не міг сконцентруватися, тож почав гортати найновіший номер журналу «Нью саєнтист». Десь за півгодини він спустився вниз до Авґуста, що, здавалося, нерухомо сидів навпочіпки. Аж раптом Балдер помітив цікавинку.

А за хвилю йому подумалося, що перед ним щось цілком незбагненне.

У пивниці «Бішопс армс» відвідувачів було не гурт. Погода не надто заохочувала людей виходити з дому, навіть у місцевий паб. Хай там як, та Мікаела там зустріли криками й сміхом, а якийсь хрипкий голос загорланив:

— Калле Блумквіст!

То був чоловік з червоним пухлим обличчям, кучмою на голові й вишуканими вусами, що його Мікаел не раз бачив у своєму кварталі. Здається, його звали Арне. Цей Арне з годинниковою точністю щодня прибував у паб о другій по обіді, але сьогодні, очевидно, з’явився тут раніше, ніж зазвичай, і разом з трьома почарківцями примостився за столиком ліворуч від шинквасу.

— Мікаел Блумквіст, — усміхаючись виправив його Мікаел.

Арне і його товариші зареготали, наче Блумквістове справжнє ім’я було найкумеднішим з того, що їм коли-будь доводилося чути.

— Готуєш якусь сенсацію? — спитав Арне.