Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Бо з нього вже досить. Авґустові потрібен надійний дім.

— І що, вилупку, ти гадаєш, ніби здатен синові його забезпечити, га? Та ти ж ніколи не робив нічого! Одно витріщався на екран комп’ютера!

— Я змінився, — кинув Балдер, відчувши себе жалюгідним, і не тільки через сумнів у тому, чи змінився він хоч на крихту.

Балдера взяли дрижаки, коли до нього впритул підійшов дебелий Вестман, насилу стримуючи злість. І дурень зрозумів би, що Балдер не матиме жодного шансу на порятунок, якщо цей навіжений накинеться на нього. Цей задум, як не крути, божевільний від самого початку. Та, на диво, здоровило не вибухнув гнівом, а лише понуро всміхнувся й сказав:

— Ну, хіба ж не чудово!

— Це як розуміти?

— Давно вже на часі, чи не так, Ганно? Нарешті пан Маю-багато-роботи вирішив стати відповідальним. Браво, браво! — театрально заплескав у долоні Вестман.

Згодом Балдера найбільше налякало саме це: як легко вони відпустили хлопчика.

Очевидно, для них Авґуст був лише тягар. Хтозна. Ганна раз по раз зиркала на Балдера. Що вона думала тоді, важко сказати. Руки в неї помітно тремтіли, а зуби були стиснуті. Вона поставила зовсім небагато запитань, хоч їй слід було вчинити йому перехресний допит, висловити тисячі вимог, попереджень і настанов, бідкаючись, що порушиться хлопчиків звичний лад. Але вона тільки й сказала:

— Ти впевнений? Упораєшся з ним?

— Я впевнений, — коротко відповів Балдер.

Потім вони зайшли в Авґустову кімнату. Балдер не бачив сина понад рік, і йому стало соромно через це. Як він міг його покинути? Такого красивого, статурного, з дивовижними густими кучерями й серйозними блакитними очима. Хлопчик цілком поринув у величезний пазл із зображенням вітрильника, і все його тіло в цей час, здавалося, кричало: «Не заважай мені!» Франс підійшов до нього повільно, ніби наближався до невідомої й непрогнозованої істоти.

Балдерові, одначе, вдалося переконати хлопчика дати руку й піти з ним у коридор. Франс ніколи не забуде цього. Що тоді подумав Авґуст? Чи міг він бодай припустити, що відбувається? Хлопчик не дивився ні на нього, ні на матір і, певна річ, не зважив на прощальні слова й помахи руки. Він просто зник у ліфті з батьком. Ото й усе.

Авґуст був аутист. Найпевніше, він ще мав і серйозні відхили в розумовому розвитку, хоч однозначних висновків щодо цього не було, і кожен, хто бачив хлопчика здалеку, міг легко запідозрити протилежне. Його витончене обличчя випромінювало величну відлюдність чи принаймні щось таке, що промовляло: він не має наміру марнувати свій час на довколишній світ. Та, придивившись уважніше, можна було помітити, що хлопчик дивиться на все якось незбагненно, ніби хоче сказати своє останнє слово.

Цим він не підтвердив жодного прогнозу, зробленого щодо нього, коли йому було два роки. Тоді лікарі припускали, що Авґуст, найімовірніше, належить до тих небагатьох дітей-аутистів, які не матимуть проблем з навчанням, і за інтенсивної поведінкової терапії його перспективи будуть досить непогані. Та сталося не так, як вони сподівалися. А сам Балдер і не знав, чи лікували хлопчика весь цей час, чи наглядали за ним і чи навчається той десь узагалі. Балдер утік у США і замкнувся у своєму світі.

Франс був дурнем, але тепер піклуватиметься про свого сина, спокутуючи провину перед ним. Тож чоловік замовив історію хвороби і зв’язався телефоном з фахівцями й експертами в галузі освіти, після чого зрозумів: гроші, що їх він надсилав, витрачено не на Авґуста, а зовсім на інші речі. Либонь, на Вестманові гульбища й сплату його картярських боргів. Хлопчика, бачиться, кинули напризволяще, просто дозволивши йому жити в установлених межах, а може, чинили з ним ще гірше — і через це також Франс повернувся додому.

Йому телефонував психолог, щоб висловити занепокоєння з приводу незрозумілих синців, що вкривали Авґустові руки, ноги, груди та плечі. За Ганниними словами, вони з’явилися внаслідок нападів, коли хлопчик метався взад-вперед. Балдер був свідком одного такого нападу вже на другий день — і це настрахало його до смерті. Але, на його думку, ці численні синці годі було пояснити тільки хворобливими нападами.

Запідозривши насильство, Балдер звернувся по допомогу до своїх знайомих: мирового судді й колишнього поліціанта, які, правду кажучи, не змогли з упевненістю підтвердити його побоювань. Проте він ще з більшою запопадливістю почав писати офіційні листи й заяви. Франс майже забув про хлопчика. Та то й не дивина, адже Авґуст здебільшого сидів на підлозі в кімнаті, що її саме для нього обладнав Балдер у своєму будинку в Салтшебадені. Хлопчик мало не весь час складав мудровані пазли, і тільки-но припасовував сотні шматочків один до одного, як відразу ж розкидав їх і заново брався до роботи.

Балдер спочатку дивився на нього зачаровано. Це було так, наче спостерігаєш за роботою великого художника. Іноді Балдер фантазував, як хлопчик несподівано зводить на нього очі й каже щось дуже по-дорослому. Але Авґуст ніколи не ронив і слова, а як і піднімав голову від пазла, то дивився повз батька просто у вікно, на море й сонце, що відбивалось у воді. Зрештою, Балдер дав йому спокій, лише зрідка виводячи в садок.

З юридичного погляду він не мав права піклуватися про хлопчика, тому не хотів ризикувати, доки не впорядкує цього питання. Тож він доручив своїй хатній робітниці Лотті Раск робити всі покупки, готувати їжу й прибирати. Балдер зовсім не знався на таких речах. Він розумівся тільки на комп’ютерах та алгоритмах і тепер захопився ними ще більше. Уночі він спав так само погано, як і в Каліфорнії.